|
Золотавого меду струмина із бутля текла, Так тягуче і довго, що мовить господарка встигла: «У печальній Тавриді, куди нас судьба занесла, Нам не сумно нітрохи», – і через плече подивилась. Всюди Бахуса служби, немовби на світі одні Сторожі і собаки, – ідеш – ні душі не помітиш. Як діжки ваговиті, погідливі котяться дні, Оддалік голоси в курені – не збагнеш, не одвітиш. Після чаю ми йшли у великий коричневий сад, Ніби вії – на вікнах опущено тьмяні фіранки. Йшли повз білі колони – туди, де росте виноград, Де повітряним склом обливаються бескиди зранку. Мовив я: «Виноград – наче битви прадавні, в яких Верхівці кучеряві влаштовують змаги кебетні, В кам’янистій Тавриді наука Еллади, – грядки Золотих десятин, що в іржавості вельми шляхетні». Ну а в білій кімнаті – не прядка, а тиша німа. Пахне оцтом і фарбою, свіжим вином із підвалу. Пам’ятаєш: у грецькому домі дружина, кохана всіма, – Не Гелена, а інша, – як довго вона вишивала? Золотеє руно, де ж ти є, золотеє руно? Хвилі важко гули, підійнявши на гребенях овид, І, лишивши судно, натрудивши в морях полотно, Одіссей повернувся, і часом, і простором повен.
|