|
Золотавого меду струмочок із пляшки стікав Так неквапно і довго, що встигла сказать господиня: «Тут, в сумній цій Тавриді, де доля спіткала гірка, Нам нітрохи не нудно», – і погляд свій кинула синій. Всюди Бахуса служби, неначе на світі одні Чатові і собаки, – ідеш і нічого не бачиш. Як важезні бочівки, спокійно проносяться дні, Оддалік голоси в курені – неквапливі й ледачі. Після чаю ми вийшли в розлогий бурштиновий сад, Мовби вії, на вікнах опушені збрижені штори. Білий пломінь колон поминули, знайшли виноград, Де в скляному повітрі купаються зморені гори. Я сказав: виноград, як баталія давня, живе, Верхівці кучеряві зіткнулися в скутім порядку, В крем’янистій Тавриді наука Еллади, – зове Золотого засіву шляхетна іржава лампадка. Ну, а в келії білій, мов прядка, стоїть тишина. Пахне фарбою, оцтом і свіжим вином із підвалу, Пам’ятаєш, у грецькому домі укохана всіми жона, – Не Єлена, ні, інша, – як довго вона вишивала? Золотеє руно, де шукать золотеє руно? Невідступно шуміли морськії вали пишномовні, І, спустивши додолу здірявлене вщент полотно, Одіссей повернувся, і часом, і простором повний.
|