|
Ні, не лише у спотиканнях віри Люблю землі зелене я руно, А до видовищ безсторонніх, сірих Людської долі охолов давно. Сегменти. Хорди. П’ятий кут. Сучасність. А вороги, ті – знай собі, своє. Не Маркса, часом, додаткова вартість, Вмостилась, як madame де Рекам’є. Самі меридіани та широти, І клятва муз ніколи не звучить: Психеє! Душе! Пташка жовторота! Тобі уже нема куди летіть. О, тільки перш, ніж зовсім відлітати, Свого повітря б крапельку ковтнуть, Немов вина, щоб за межею сну Чарівність істини неповної всотати.
|