|
Тут нікого крім нас... Як пустельна алея платанова! У похмурі ці дні на бульвар не приходить ніхто. Ось – одні, без надій один одного мовчки обманюем: Ми вже зовсім чужі – у цих темних осінніх пальто. Всі алеї неначе застелені шкірой тигровою... Це – мереживо жовтого листя на чорній землі. Траур це і скорбота. Бо ставку останню вже програно Підневольним мовчанням – осінній сріблястій імлі. Що ж, пора вже і йти?.. посміхнемось, кінець божевіллю... Тільки як же сказати? – Це слово осіннє – як сталь... Мовчимо. Сидимо нерухомо, як мумії білі... Хіба жаль?
|