|
Глоде мій, гілочко, передвісник пожежі, сум’яття, дзвонів сполох. Бачишся ти мені десь за снігами, за хоругвами завії, в хуртовинному вирі, посеред сніговію. У червоних своїх чобітках, у хутерку малиновім, панночка, дівчинка, ялинкова прикрасо малинова десь за снігами, за хугою, за пологом білим сутани. Що занесло тебе в це кружляння січневого снігу - тобі ще не час, бути там, повір, ще зарано! ПОщо тобі оця круговерть важенного білого пір’я, ця нестримна лавина? Що тобі до моїх хуртовин і моїх сніговіїв - ти до них непричетна і в них ти не винна! Що за прихильність така, небезпечна, невдавана пристрасть, схильність згубна до січнево-бенгальського світла, до пори снігопаду! Вибіжи, видерись, вийди, поки не пізно, з цього білого кола, з цього нестерпного вихору пекельного і снігового! Що за манера, що за вміння таке незбагненне чути в витті хуртовини захоплені вигуки, спів переможний валькірій! О, ти не знаєш, куди заведе тебе завтра тво́є безумство, згубний твій янгол, збожеволілий втретє Вергілій! Як наважилась ти, навіщо бездумно довірилась цьому пізньо-зимовому світлу, водохресним тріскучим морозам, січневим порокам? Ти ще встигнеш потому, встигнеш коли-небудь потім, з часом, опісля...у себе, за двохтисячним роком. Ці уроки тобі передчасні, о, благаю тебе, молю і молюсь уколінно, - Вибіжи, вирвись, облиш допоки не пізно, це біле коло завії, зимовий полон... ти невинна! Я відпускаю тебе – гріхи мені відпусти - я відпускаю тебе, я тебе відпускаю. Поволі-поволі мої руки закляклі теплі твої полишають. Та ще довго мені вчувається відгомін сполоху, і, немов би лампада, крізь сон снігопаду, крізь танок заметілі, млосно-нервовий, - хмаринко багряна, глоде червоний, кулько моя малино́ва.
|