|
Ну й що з того́, що я там був. Я був давно, я все забув. Забув всі дні, забув рій дат. Забув і те, чого не слід. Я – не обізнаний солдат. Я рядовій, я інвалід. Я пулі точний недоліт. Я лід... січнево-кровних бід. Я міцно впаяний в цей лід. А слідом – і увесь мій рід. Ну й що з того, що я там був. Я все забув. Все стер і збув. Забув свій рід, забув рідню, забув всі дати-муляжі. Я рад непрожитому дню. Я – бій на дальнім рубежі. Я – біль, я нерв у куражі. Я – хриплий окрик на межі. Вогонь у вічнім віражі, і вогник з гільз у бліндажі. Ну й що з того, що я там впав. В тім грізнім «пан – або пропав». Я все це про́кляв-розірвав, забувши строки, дати, дні... Я – пам’ять тричі розіп’яв, загоїв рани у вині. Та розтоптавши біллю гнів, горю у вічному вогні: Не я воюю на війні, вона воює у мені. Мене не виключити вже... із тих рокі́в, із дат війни. Мене не вилучити вже... із тих снігів, із лап зими. Гнів-біль землі, – як біль зими, – в мені пророцтвами звучить... Земля в зимі, зима в мені – і нас вовік не розлучить. До тих снігів, до тих слідів, що не знайти, не полічи́ть, Як не благайте й не кричіть...
|