|
Полюбляю ці дні, коли задум ясний вже і тема угадана, ну а потім все швидше, скоряючись наче ключу, – як в «Прощальній симфонії» – ти пам’ятаєш, – в фіналі у Гайдна, – музикант, що дограв свою партію, гасить свічу і рушає – просторіше зараз у лісі стає – музиканти рушають – партитура листа обгорає рядок за рядком – і по черзі згасають в оркестрі свічки музиканти рушають – скоро-скоро в оркестрі свічки стануть диму клубком – тихо гаснуть берези в осінньому лісі, горить горобина, і в той час, як з осінніх осик листя падає вниз, все прозоріше робиться ліс, і такі відкриває глибини, що таємне становиться явним – єства бенефіс – і просторо в осінньому лісі, і глухо – музики рушають – скоро скрипка остання замре у руці скрипаля слідом флейта остання замовкне у тиші – музики рушають – тінь останньої свічки оркестру жагуче чекає земля... Полюбляю ці дні, (бірюзова їм личить безхмарна оправа), коли все зрозуміло навкруг, і прояснене тихим дощем, коли можна подумати легко про смерть, про життя та про славу, та про інше спокійно подумати можна іще.
|