|
Я люблю оці дні, коли задум уже прояснився і тема відгадана, і опісля все швидше і швидше, підвладно ключу, – як в «Прощальній симфонії» – майже фінал – пам’ятаєш, у Гайдна – музикант дограє свою партію, гасить свічу і зникає – у лісі просторіше все – музиканти зникають – листвяна партитура згоряє рядок за рядком – гаснуть свічі в оркестрі – димок за димком – музиканти зникають – незабаром всі свічі в оркестрі залишать димок за димком – тихо гаснуть берези у лісі, вже ледве горять горобини, і допоки з осінніх осик мертве листячко їх обліта, все прозоріший ліс, все видніші до того незнані глибини, і стає зрозумілою схована сутність єства, – все просторіше в лісі осіннім стає – музиканти зникають – незабаром і скрипка остання засне край плеча – і покинута флейта у тиші завмре – музиканти зникають – незабаром остання у нашім оркестрі загасне свіча... Я люблю оці дні, в їх безхмарній, у їх бірюзовій оправі, коли все зрозуміло в природі, так тихо і ясно кругом, коли легко й спокійно міркуєш собі про життя, і про смерть, і про славу, і багато чого ти міркуєш собі, і багато чого...
|