|
Всього і треба, що вдивитись, – боже мій, Всього і справи, що уважно придивитись, – І вже не підеш, і нікуди вже не дітись Від цих очей у їх раптовій глибині. Всього і треба, що вчитатись, – боже мій, Всього і справи – зачекати над рядками – Не відштовхнути нетерплячими руками, Перечитати їх іще, і ще, і ще. Мені шкода ще не впізнаного рядка, І все ж рядку судилось з часом прочитатись, Перечитатись знов і в часі вкарбуватись, І все його навік залишиться із ним. Але не очі – вони підуть назавжди, Як невідомий світ, що так і не відкрили, Як невідомий Рим, що так і не відрили, І не відрити вже, і в цьому суть біди. Але мені і вас шкода, шкода і вас, Що шанували суєту, так поспішали, Не знаючи, чого себе ви позбавляли, І не дізнаєтесь, і в цьому вся печаль. Втім, я вам не суддя. Я жив, як всі жили. Спочатку слово безроздільно було правим, А справа була потім, потім була справа, І в цьому справа вся, і в цьому вся печаль. Тим і скрутніший стан моїх останніх справ – Поки вважав, що я суддя, в пророки мітив, Яких скарбів я під ногами не помітив, Які сузір’я в небесах не розпізнав!
|