|
Один і той же сон повторюватись став: Все сниться, ніби я від поїзда відстав. Що, взимку десь, один, на станцію я йшов, А поїзд мій швидкий – пішов, пішов, пішов, Я хочу за ним бігти – не можу, та спішу, Крізь сон аж – відчуваю, що все-таки біжу. І, в безкінечнім колі сплітаючихся трас, Мов оберти Землі десь переносять нас – І оберти Землі, і оберти полів, І оберти беріз, тополь, та інших див – Стовпів і проводів, роз’їздів і мостів, Попутних поїздів, зустрічних поїздів. Та в тому ще біда тієї суєти, Що не в нагоді вже всі інші поїзди. Мені потрібен той, що я вже встиг обжить. Настільне світло там від швидкості тремтить. Там люблять ліг – так ліг, рубають – так з плеча. Там гам гуде, як піч, красна і гаряча. Мені потрібен він, азарт його й запал. Я номер не забув, вагон запам’ятав. Той сніг на сходах, ті вугілля й дим його... Засуджений тепер довічно до нього́. Мені потрібен сніг. І цей солодкий дим, Що високо встає над всім пережитим! Я хочу за ним бігти – не можу, та спішу, Крізь сон аж – відчуваю, що все-таки біжу. І в безкінечним колі сплітаючихся трас Мов оберти Землі десь переносять нас.
|