Гірська легенда

Гарун тікав прудкіш від лані,
Прудкіш, ніж заєць від орла;
Тікав від жаху з поля брані,
Де скрізь черкеська кров текла.
Там батько й два брати в двобої
За честь і вольність полягли
І під ворожою п’ятою
Свої тіла там простягли.
Їх кров тече й до мсти волає;
Гарун забув свій стид в цю мить.
Згубив гвинтівку – і тікає,
Покинув шаблю і біжить!

Сховався день; кругом тумани
Вже темні одягли поляни
В серпанок білий неземний;
Зі сходу холодом вже віє,
І над пустелею ясніє
У небі місяць золотий!..

Спітнілий весь і жалюгідний,
Втираючи лице своє,
Гарун між скель аул свій рідний
При місяці упізнає.
Підкравсь, небачений нікому...
Кругом мовчання й супокій.
Невшкоджений прийшов додому
Лиш він один у млі нічній.

Гарун до саклі поспішає, –
Господар дома, світло сяє.
Скріпивши серце, скільки міг,
Гарун ступив через поріг.
Селім – то друг колись був милий.
Селім пришельця не пізнав:
На ложі – змучений, безсилий,
Самотній – мовчки він вмирав...
«Хвала аллаху! боронити
Велів він ангелам своїм
Тебе – для слави будеш жити».
«Новини є?» – спитав Селім,
Підвівши ослабілі вії,
І зір сяйнув огнем надії!..
І він підвівсь, і кров бійця
Знов зайнялась в напівмерця.
«Два дні ми билися в тіснині,
Убитий батько, з ним брати.
Сховавсь один я у пустині
І, гнаний скрізь, спішив сюди.
Весь час кривавими ногами
Я між каміння й між кущів
Ішов незнаними шляхами
Слідами вепрів і вовків.
Черкеси гинуть – ворог всюди.
Прийми мене, о, друже мій!
Клянусь пророком, вчинок твій
Я до могили не забуду...»
І помираючий прорік:
«Йди геть – ти гідний лиш зневаги.
Нема ні друзів, ні поваги
Для боягуза тут повік!..»

Ганьбою вражений, в мовчанні,
Образу стерпівши страшну,
Ступив Гарун у хвилюванні
Знов за поріг, у тьму нічну.

І, поминувши саклю вбогу,
Він зупинився знов на мить:
Минулі дні несамохіть
Цілунку полум’ям у нього
Зігріли стомлене чоло.
Цю хвилю солодко було
йому на серці; в тиші ночі,
Здавалось, полум’яні очі
Заграли, мов зоря ясна.
Подумав він: коха вона; –
Її любов мене врятує...
І хоче він іти – і чує,
І чує старовинний спів...
– Мов місяць той, Гарун збліднів:

«В тиші нічній
Лиш місяць сіяє.
Юнак вирушає,
Виходить у бій.
Пістоль набиває джигіт,
І ш^е йому діва привіт:
– Сміліше, мій любий,
Ти долі корися,
На схід помолися,
Пророку вклонися,
Будь вірний до згуби!
Хто зрадив країну
У битві кривавій,
Той підло загине
Без честі, без слави,
Дощі його ран не обмиють,
Ї звіри кісток не зариють.
В тиші нічній
Лиш місяць сіяє.
Юнак вирушає,
Виходить у бій!»

Схиливши голову, невпинно
Іде вперед Гарун мерщій,
І часом падає сльозина
На груди втікача з-під вій...

Та ось і рідний дім видніє,
Колись покинутий давно.
Гарун схвильовано, в надії
До саклі стукає в вікно.
Там, мабуть, моляться за нього,
Чекають здалеку його;
Там мати сина жде свойого,
Та жде його не одного!..

«Відкрий, матусю! страдник бідний,
Я твій Гарун, молодший син;
 
Прийшов до тебе!» – Сам? – «Один!..»
– А де брати і батько? – «Вбиті!
Пророк їх смерть благословив.
І душі їх у райськім світі».
– Ти відомстив? – «Не відомстив...
Полинув я стрілою в гори,
Покинув меч в чужім краю,
Аби твоє утішить горе
І витерти сльозу твою...»
– Мовчи, мовчи! гяур лукавий,
Померти ти не міг у славі!
Покинь мене, живи один!
Тобою, зраднику свободи,
Не оганьблю себе я зроду.
Ти боягуз – мені не син!..
Замовкло слово те останнє,
І сон усе пойняв кругом.
Прокляття, стогони й благання
Звучали довго під вікном.
І зрештою удар кинджала
Спинив ганьбу його мерщій...
А вранці мати упізнала,
Та погляд одвернула свій!
І труп його той окаянний
Ніхто на цвинтар не забрав,
І кров з його брудної рани
Лише домашній пес лизав?
І діти теж малі глумились
Над тілом зрадника-мерця,
В переказах навік лишились
Страшна ганьба й загибель ця.
Душа його з очей пророка
Сховалася від жаху пріч,
І тінь його в ярах глибоких
І нині бродить в темну ніч,
І під вікном уранці рано
У саклі проситься з тих пір,
Але, почувши вірш корана,
Тікає знов, серед туману,
Як від меча тікав між гір.
Микола Терещенко?