Гірська легендаГарун тікав прудкіш від лані, Прудкіш, ніж заєць від орла; Тікав від жаху з поля брані, Де скрізь черкеська кров текла. Там батько й два брати в двобої За честь і вольність полягли І під ворожою п’ятою Свої тіла там простягли. Їх кров тече й до мсти волає; Гарун забув свій стид в цю мить. Згубив гвинтівку – і тікає, Покинув шаблю і біжить! Сховався день; кругом тумани Вже темні одягли поляни В серпанок білий неземний; Зі сходу холодом вже віє, І над пустелею ясніє У небі місяць золотий!.. Спітнілий весь і жалюгідний, Втираючи лице своє, Гарун між скель аул свій рідний При місяці упізнає. Підкравсь, небачений нікому... Кругом мовчання й супокій. Невшкоджений прийшов додому Лиш він один у млі нічній. Гарун до саклі поспішає, – Господар дома, світло сяє. Скріпивши серце, скільки міг, Гарун ступив через поріг. Селім – то друг колись був милий. Селім пришельця не пізнав: На ложі – змучений, безсилий, Самотній – мовчки він вмирав... «Хвала аллаху! боронити Велів він ангелам своїм Тебе – для слави будеш жити». «Новини є?» – спитав Селім, Підвівши ослабілі вії, І зір сяйнув огнем надії!.. І він підвівсь, і кров бійця Знов зайнялась в напівмерця. «Два дні ми билися в тіснині, Убитий батько, з ним брати. Сховавсь один я у пустині І, гнаний скрізь, спішив сюди. Весь час кривавими ногами Я між каміння й між кущів Ішов незнаними шляхами Слідами вепрів і вовків. Черкеси гинуть – ворог всюди. Прийми мене, о, друже мій! Клянусь пророком, вчинок твій Я до могили не забуду...» І помираючий прорік: «Йди геть – ти гідний лиш зневаги. Нема ні друзів, ні поваги Для боягуза тут повік!..» Ганьбою вражений, в мовчанні, Образу стерпівши страшну, Ступив Гарун у хвилюванні Знов за поріг, у тьму нічну. І, поминувши саклю вбогу, Він зупинився знов на мить: Минулі дні несамохіть Цілунку полум’ям у нього Зігріли стомлене чоло. Цю хвилю солодко було йому на серці; в тиші ночі, Здавалось, полум’яні очі Заграли, мов зоря ясна. Подумав він: коха вона; – Її любов мене врятує... І хоче він іти – і чує, І чує старовинний спів... – Мов місяць той, Гарун збліднів: «В тиші нічній Лиш місяць сіяє. Юнак вирушає, Виходить у бій. Пістоль набиває джигіт, І ш^е йому діва привіт: – Сміліше, мій любий, Ти долі корися, На схід помолися, Пророку вклонися, Будь вірний до згуби! Хто зрадив країну У битві кривавій, Той підло загине Без честі, без слави, Дощі його ран не обмиють, Ї звіри кісток не зариють. В тиші нічній Лиш місяць сіяє. Юнак вирушає, Виходить у бій!» Схиливши голову, невпинно Іде вперед Гарун мерщій, І часом падає сльозина На груди втікача з-під вій... Та ось і рідний дім видніє, Колись покинутий давно. Гарун схвильовано, в надії До саклі стукає в вікно. Там, мабуть, моляться за нього, Чекають здалеку його; Там мати сина жде свойого, Та жде його не одного!.. «Відкрий, матусю! страдник бідний, Я твій Гарун, молодший син; Прийшов до тебе!» – Сам? – «Один!..» – А де брати і батько? – «Вбиті! Пророк їх смерть благословив. І душі їх у райськім світі». – Ти відомстив? – «Не відомстив... Полинув я стрілою в гори, Покинув меч в чужім краю, Аби твоє утішить горе І витерти сльозу твою...» – Мовчи, мовчи! гяур лукавий, Померти ти не міг у славі! Покинь мене, живи один! Тобою, зраднику свободи, Не оганьблю себе я зроду. Ти боягуз – мені не син!.. Замовкло слово те останнє, І сон усе пойняв кругом. Прокляття, стогони й благання Звучали довго під вікном. І зрештою удар кинджала Спинив ганьбу його мерщій... А вранці мати упізнала, Та погляд одвернула свій! І труп його той окаянний Ніхто на цвинтар не забрав, І кров з його брудної рани Лише домашній пес лизав? І діти теж малі глумились Над тілом зрадника-мерця, В переказах навік лишились Страшна ганьба й загибель ця. Душа його з очей пророка Сховалася від жаху пріч, І тінь його в ярах глибоких І нині бродить в темну ніч, І під вікном уранці рано У саклі проситься з тих пір, Але, почувши вірш корана, Тікає знов, серед туману, Як від меча тікав між гір.
|