|
Грай, та не відігравайся. Прислів’я. ПосвятаНехай прозвуся ретроградом, Мені дарма – я ще й радий: Пишу онєгінським я складом; Співаю я на лад старий. Отож, послухайте цю казку! Її нечувану розв’язку Ухвалите, можливо, ви Легким схилянням голови. Так, як і давньою порою, Ми доброчинницьким винцем Невправні вірші ці заллєм, І пробіжать вони кульгою Вслід іншим – скінчувать життя В спокійній річці забуття. IТамбов на карті генеральній Кружком значиться не завжди. Раніш він містом був опальним, А нині, справді, хоч куди. Там є три вулиці порядні, І ліхтарі, й шляхи доладні, Там два трактири є, один Московський, другий же – Берлін. Іще там єсть чотири будки, При них два будочники єс1чь; По формі віддають вам честь, І зміна їм по двічі в сутки; . . . . . . . . . . Коротше, славний городок! IIАле ж нудьга, нудьга гостює І там, як над Невою в нас, Трутою прісною частує І, часом, гірко пестить вас. І там є неприступні франти, Неперевершені педанти, І там ти гинеш від бевзів Та від музичних вечорів; І там є дами – просто лепські! Діани крижані в чіпцях, В них лиш відмова на устах – Про них думки не змислиш кепські: З очей вчитають грішну суть І вас засудять, прокленуть. IIIНараз пожвавивсь гурт дворянський; Дівчат губернських не впізнать; Майнула звістка: полк уланський В Тамбові буде зимувать. Улани, ах! такі ж то хвати... Полковник, мабуть, нежонатий, А вже бригадний генерал, Напевно, дасть блискучий бал. В матусь вогнем сяйнули зори; Зате незносні скупії, Батьки розсудливі тії, Вдалися в роздум: шаблі, шпори – Підлоги фарбувати знов... Так хвилювався весь Тамбов. IVІ от однораз вранці-рано, У кращу мить ясного сну, Коли крізь пелену туману Заледве видно тиху Цну, Коли лише хрести собору Розкішно золотить Аврора, І, тиші ворог з ворогів, Іще шинок не гомонів, . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Улани справа по шести Вступили в місто; музиканти, На шкапах їдучи труських, Сурмили марш із Двох Сліпих. VЗачувши лагідне іржання Жаданих коней вороних, Хто б в серці, повнім хвилювання, Могутній порив стримать міг? Прощай, задушлива перино... «Малашко, ну-бо, Катерино, Дай черевички, шаль мерщій! Та де ж Іван? Який тюхтій! Два роки ставні відкривають...» От ставні навстіж. Цілий дім Вже шиби тре сукном старим – І нетерпляче оглядають Підпухлі очі милих дів Обличчя мужні вояків. VI«Ах, подивись сюди, кузино! Цей... Бачиш?» – «Де? Майор?» – «О, ні! Який він гарний, кінь – картина, Та жаль – корнет, не по мені... Як ловко, гарно підбочився... Чи віриш, він мені приснився... Я потім ке могла заснуть...» Зітханням тут дівоча грудь Косинку злегка піднімає – І грою потаємних мрій Затемнюється зір живий. Та полк пройшов. За ним зникає Хлопчисьок юрмище міських, Немитих, босих, гомінких. VIIТам, де стояв трактир Московський, Кишло розпусницьких ночей, Жив всім відомий пан Бобковський, Старий губернський казначей. Був дім його цілком надійний, Непоказний, але спокійний; Між двох облуплених колон Сяк-так тримався ще балкон. Там на покрівлі дошки сірі Зеленим мохом поросли; Зате під вікнами цвіли Берізки стрижені чотири – Невинна розкіш, навзамін Завіс та дорогих гардин. VIIIСтарий і лисий, з головою Чималою й хмурним лицем, Господар з юних літ з казною Жив наче з власним гаманцем, В похмурих нетрищах турботи Блукать він не втрачав охоти, І через те у карти грав (Порок цей лиш один він мав). Любив направо та наліво В зимовий вечір прометнуть, Четвертий куш перегорнуть, Рутеркою піти сміливо І талью, в нещасливу мить, Струмком цимлянського запить. IXВін ворог був трудів корисних, Трибун тамбовських молодців, Гроза поміщиць славнозвісних І вихователь їх синків. Його накраплені колоди Не раз, траплялося, доходи З індичок, масла і сальця Ковтали раптом до кінця. Суддя, губернський лікар, справник – Такий був казначея круг; Останній був ділок і друг, А за столом такий забавник, Що казначейша в іншу мить Бувало з сорому згорить. XЯ вам не розповів, одначе, Що казначей дружину мав. В дружині ж, милий мій читачу, Всевишній клад йому послав. Він цінував її на гроші, Хоч, зневажаючи розкоші, Їй не виписував дурниць З столичних дорогих крамниць. Дружину вивчивши науки, Як кинуть погляд, чи зітхнуть, Щоб влюбливий понтер що-будь Не роздививсь меткої штуки, Між тим догадливий старий Не попускав повіддя їй. XIАвжеж, Авдотья Миколавна Приваби мала немалі. Іде бувало гордо, плавно, Ледь-ледь торкається землі. Пригадують в Тамбові люди Її високі ніжні груди, Мов цукор білі чи мов сніг, Виднілась кожна жилка в них. Здавалось, для жаги палкої На світ родилася вона. А очі... Що блакить ясна? Що небо? Я і сам такої Блакиті прагну довгі дні – Тож тут судити не мені. XIIА носик той, а ніжні губки, Рожевих двоє пелюсток! А, мов перлові, білі зубки І, наче мрія, голосок! Лиш ту красуня ваду мала, Що Р гаркаво вимовляла, Та, звісно, цей порок малий Хто б міг на карб поставить їй? Любив, розніжившись, ланити Їй потріпати казначей. Шкода, що не було дітей У них! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . XIIIТепер для ясності романа Мені звідомить вас пора, Що пристрасно була в улана Залюблена її сестра. Вона в секреті, як годиться, Відкрила Дуні таємницю. Розмову двох сестер – двох дам – Чи не траплялось чути вам? Про що тут, боже справедливий, Не судять чарівні уста! О, руських звичок простота! Я, справді, зроду не брехливий, А з-поза ширмів раз чи два Такі, траплялось, чув слова... XIVОтож тамбовська чарівниця Вже вміла вуса цінувать. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . І що ж? Знання її згубило! Один улан, гульвіса милий (Я часто з ним разом бував), В трактирі номер посідав Насупроти її вітальні. Він був мужчина показний, Штаб-ротмістр, мов корнет стрункий, Мав чорні вуса й зір безжальний: Коротше, ідеал дівиць, Одне із славних руських лиць. XVУсе спадкове володіння Він ще в корнетах прогуляв; З тих пір дарами провидіння, Як пташка божа, проживав. Він спать, лежать привик; не знати, Де на прожиток завтра взяти. Літаючи, мов на крилі, То на кур’єрських, то в сідлі, То ремонтером напівп’яним, То в волоцюгах відпускних, Він звик до випадків таких, Що я б вважав їх сном поганим, Оті слова його, якби В них відчував хоч тінь хвальби. XVIЖаги не знаючи земної, Ніколи не губився він. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Під кулями на полі бою Він насмішити міг пихою, Кривлянням, дотепом масним, Чи жартом справжнім і живим. Вжарт після дружньої розмови У друга б кулю він вліпив, Вжарт він в труну лягти б зумів, А чи душею стати змови; А часом, милий, мов дитя, Був добрий, чесний – без пуття. XVIIВін був не те щоб знаменитий Джигун, як звикли в нас казать; Він не ходив по стежці збитій, Свій шлях навчившись прокладать; Не зізнававсь він полумінно, Не падав ніжно на коліна, Але, панове, в той же час Він щасливіший був за нас. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Такий-то був штабротмістр Гарін: Принаймні цей малюнок мій П’ять літ тому був мов живий. XVIIIСтав у трактирщика свойого Тамбовські справи прознавать Штаб-ротмістр наш. Прознав від нього* Інтриг таємних шість чи п’ять, Прознав достатки наречених, Довідався про свах учених; Та над усе взяли втямки Його невтримані думки Слова про молоду сусідку. Сердешна! думає улан: Якийсь безтямний стариган Замкнув тебе в нужденну клітку І стереже – невже мене Твоя судьба не зворухне? XIXВін притьмом до вікна сідає, Вдягнувши перський архалук; В устах його димком спливає Узорний бісерний чубук. На кучері м’які надіта його ярмулка знаменита, Розшита в золото, мов жар, Красуні-молдаванки дар. Сидить і жде він ранок цілий... Ось, промайнувши, наче в млі, Став малюватися на склі Її голівки начерк милий; Ось тихо стукнуло вікно... Ось одчинилося воно. XXЩе в соннім місті тиша й спокій; На вікнах промінь ледь проблис; Ще вздовж по вулиці широкій Не розлягався стук коліс... Що ж в казначейші молодої Прогнало сон з очей? Якої Причини тут шукать вірніш? Біда, коли вночі не спиш! На ручку спершись головою, Вона зітхає, а в руці Панчішка; краще ж справи ці Нам оминути стороною... Бо вже, коли на те пішло, Чи до в’язання їй було? XXIСпочатку милий погляд в неї Блукав по синіх небесах, А там спинився й над землею І враз... Яка ганьба і жах! Насупроти, в вікні трактира, Сидить мужчина без мундира! Мерщій, штаб-ротмістр! ваш сюртук! І треба ж так... Віконце стук... І зникло чарівне видіння. Звичайно, добрі друзі, в вас Така сумна пригода враз Збудила б мовчазне сумління; Та я віддам улану честь – Він мовив: «що ж? початок єсть!» XXIIДва дні вікно не відчинялось. Терпіть було йому не лінь. На третій ранок захиталась Принадлива на шибах тінь. Тихенько рама заскрипіла. Красуня до вікна підсіла. Досвідчений помітив зір Її обмислений убір. Улан, вдоволений з удачі, Підвівсь і з двору вийшов пріч – І не вертався цілу ніч. Йому боліло, та одначе, Набравшись духу, він три дні Не зупинявся при вікні. XXIIIТа ця маленька сварка мила Звичайний мала свій кінець: Зайшла між ними зрозуміла Німа розмова двох сердець. Слова кохання, річ чудова, Лиш юності знайома мова, Кому, хто знав любові дні, Навік не стала ти зрідні? У мить палкого хвилювання Хто обійтись без тебе міг Край милих уст, край милих ніг? Кого під тиском силкування В юрбі, що заздрістю вбива, Не врятувала ти – жива? XXIVДнів, може, з сім спостерігавши, Про неї Гарін міг вже знать, Коли вона, з постелі вставши, П’є з мужем чай, іде гулять. Вона до церкви поміж люди – І він там не останній буде; Там мовчки під стовпом стоїть, Забувши лоб перехрестить. Червоний промінець лампади Освітлює похмурий вид, Блідий, холодний, наче лід! А погляд то сумний, то радий Пильнує в тиші сторожкій Проникнуть в груди хоче їй. XXVДавно вже вирішено справу: Цікава дуже ніжна стать. Улан розворушить уяву Зміг в казначейші, слід сказать, Своїм дивацтвом. Хоч, звичайно, Не слід було тій думці тайній Дорогу1 в серце прокладать, Її боятися й чекать! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Життя – гидотність без кохання! А чим, скажіть, у цвіті літ Є для кохання сивий дід? XXVIТа час ішов. «Пора й розв’язці! – Так вирішив любовник мій. – Зітхають мовчки тільки в казці, Я ж не казковий лицедій». Раз входить, кланяючись низько, Лакей. – Це що? – «Та ось, записка; Пан вам вклонитись наказав, Сам не приїхав – безліч справ; Велів вас кликать до обіду, А ввечері потанцювать! Він сам велів отак сказать». – Іди, скажи, що я приїду. – третій, вдягнений як слід, Летить штаб-ротмістр на обід. XXVIIБув предводитель пан прихильний, в жінчиних день іменин, Порядку охоронець пильний, Чини губернські скликав він І цілий полк. Хоча бригадний Чекать себе примусив владно І при обіді позіхав, Та свята тим не зіпсував. Все дуже мило виглядало: В великих вазах тут і там Стояли яблука для дам; І, звісно, що мужчин чекало В буфеті, придбане давно, В трьох добрих ящиках вино. XXVIIIПід ручку генеральшу взявши, Пішов господар. Вже сідать Подалі від мужчин, як завше, Взялася соромлива стать, – І хвацько загримів з балкону Серед принадливого дзвону Тарілок, ложок і ножів, Весь хор уланських сурмачів. Минувшини чудовий спомин, Він збуджує до їжі хіть, І може часом заглушить Між двох сусід жагучий гомін. Та хто не знає в наші дні, Що все смішне в старовині? XXIXРодів та звичаїв боярських Тепер уже дарма й шукать, І тільки в гульбищах гусарських, Як здавна, сурмачі гримлять. О, чи я буду знов на волі У рідному сидіти колі, Де келих злотного питва Вславляє пісня полкова? Чи скоро ментиків червоних Привітний блиск побачу я, В той сірий час, коли зоря На лад гусарів напівсонних І на бівак їх лісовий Свій промінь кидає блідий! XXXБіля Авдотьї Миколавни Штаб-ротмістр бравий наш сидів; Втопивши в неї зір безжальний, Рукою вуса він крутив. Він бачив, як в ній серце билось... І враз – не знаю, як лучилось – Чи черевик, чи ніжку їй Торкнув злегенька лиходій. Тут почалися вибачання Та вже й розмова мимохіть. Два компліменти, зір тремтить – І ось дійшло вже до признання... Так, так – як чесний офіцер! Хто зна, що буде в них тепер! XXXIУ відповідь на шепіт ніжний Вона, щоб захват свій сховать, Лиш дружби досвід дивовижний Йому взялась пропонувать. Такі уже сільські звичаї! Жінки нас мучать – кожен знає. Та вже давно відомі нам Кохання друзів, дружба дам. Яке пекельне Е тім карання Весь вечір tete-a-tete сидіть З красунею, але не сміть . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . XXXIIЯ міг в роках оцих поривних У нас, поміж дівчат міських, Помітить хіть до марень дивних І містицизму. Бійтесь їх! Премудра отака дружина В мить пристрасті, в жаги хвилину Вам схоче раптом довести, Що з 2 та 3 нема п’яти. Чи замість зовсім інших вражень Вас гіпнотизувать почне – Щасливий муж, коли засне!.. Плодів подібних зауважень Світ міг, звичайно б, і не знать – Та звик я з всього користь брать! XXXIIIЯ бал описувать не стану, Хоч він блискучий вигляд мав. Весь вечір нашому улану Амур ретельно помагав. Гай-гай! . . . . . . . . . . Не вірують в Амура нині; Забутий цей кохання цар; Давно замерз його олтар; Та вслід столичної освіти Провінціали не спішать; . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . XXXIVІ серце Дуні підкорилось; Його пойняв вогонь тих віч... Бряжчання шпор чи шаблі снилось Сердешній вдома цілу ніч. Порану, вставши о дев’ятій, Сідає в кофточці зім’ятій Вона за навісну канву – Той самий сон і наяву. На службі чоловік ревнивий – Роздолля мріям і думкам! Враз двері стукнули. «Хто там? Андрюшка! Ах, тюлень лінивий!..» Чиясь хода – о, боже мій! З’явився... тільки не Андрій. XXXVВи легко можете збагнути, Хто був отой нежданий гість. Поквапно трохи, може бути, Любовник сміливий з’явивсь. Але узявши до уваги, Що більш терпцю він мав відваги, Могли б ми легко взять в тямки, Чом ризикують юнаки. Кивнувши злегка головою, Улан до Дуні підступив І на лице її навів Зір, затуманений нудьгою; Став потім довгий вус крутить, Зітхнув і взявся говорить: XXXVI«Я бачу, ви мене не ждали – Це дуже легко зрозуміть; Ах, ви іще не відчували, Що для кохання день, що мить! Під час такого хвилювання Не може серце знать вагання! Я тут – на все рішився я... Тебе люблю я... ти моя! Ні пересуди й вирок долі, Ні світ для мене не страшні; Презирство світській балакні – Чи я рішу себе з пістолі... не лякайся, не тремти; Скажи: мене кохаєш ти?» XXXVIIпогляд нашого героя, Облудно-скромний, то згасав, То, розгоряючись жагою, Вогнем розжевреним палав. Бліда, в збентеженні лишалась Із ним вона... Йому здавалось, Що вже для нього через мить Тріумф кохання пробринить... Аж раптом сором мимоволі Вогнем пройняв її до дна, І, спалахнувши вся, вона Штовхнула геть його: «Доволі! Мовчіть – не хочу слухать вас! Чи я людей покличу враз!» XXXVIIIЦе не вдавання – бачать очі, Не жарти, що не говори, – А просто витівки жіночі, Капризи – чорт їх забери! І от – принижень верховина! – Укляк штаб-ротмістр на коліна І молить чуло. В мить оцю ж Грюк двері – і заходить муж. Красуня: «ах!» – В очах суворих В обох завзятість зайнялась, Та мовчки буря рознеслась, І Гарін вийшов. Дома порох І пістолети спорядив, Присів – і люльку закурив. XXXIXМинає час – йому приносить Брудну записочку лакей. Що сталось? Чудо! Нині просить Його на вістик казначей. Він іменинник – будуть гості... Від здивування та від злості Ледь-ледь не луснув наш улан. Чи не таїться тут обман? Весь день він млів від хвилювання. Нарешті вечір настає. Навпроти з вікон світло б’є, Дім повний, отже – геть вагання! А все ж – хто 6 міг йому сказать. Чи пістолет з собою брать? XLВін входить в дім. його стрічає, Вій не підводячи, вона. Тяжке зітхання уриває Розмову, що ледь-ледь зрина. Про сцену ранішню ні слова. Вони чужі й далекі знову. Він – про погоду говорить; Вона «так, ні» – і замовчить. Лихий з таємної досади, До кабінету він іде... Та тут не слід нам, як ніде Не слід, до речі, поспішати. Отож, дозвольте відпочить, Щоб якось згодом докінчить. XLIКолись ламав я перешкоди, Жить у тривогах поспішав, Закони мудрої природи Я безрозсудно зневажав. Що ж вийшло з того? Річ відома: Мені скувала душу втома, А жалкування раз у раз Нагадує минулий час. Його не верне жодна сила. Отак у клітці навісній Орел нудьгує молодий, Не піднімає марно крила – Не їсть, на волю погляда І мовчки смерті дожида. XLIIНевже ви зникли, літа милі, Коли душа вогнем горить, І серце б’ється в дивній силі, І думка в захваті кипить? "? Не вік орлові нудьгувати І проклинать безсило грати – Він відшукає будь-що-будь Свою колишню вільну путь Туди, де бурі і тумани Похмурі скелі облягли, Де гнізда в’ють лише орли, Де хмар блукають каравани! Там можна крила розгорнуть На вільну і принадну путь. XLIIIТа є кінець для снів і марень, Кінець і виспренім думкам! До діла. В кабінеті Гарін. О чудеса! Господар сам Його привітно зустрічає, Вином, варенням пригощає, Посадовивши на диван. «Іуда!» – мислить мій улан. Юрмились гості цього дому Біля зеленого стола, Вже гра поважна тут була, банк, розсудливий при тому. Сам казначей його тримав І вміло друзів роздягав. XLIVТому, що нині пан Бобковський Великим відданий ділам, Отут блискучий гурт тамбовський, Дозвольте, я представлю вам. По-перше – пан совітник, вірний Старовині, наклепник мирний, . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Ось предводитель повітовий, Закутий в галстук, фрак до п’ят, Дискант і вуса, в очах – чад. Аж ось, блюсти закон готовий, Сам справник у кутку засів – Та я про нього говорив. XLVОсь в напівфрачку, напахчений, Часів новітніх Митрофан, Нетесаний і недовчений, А вже розпусливий болван. До казначейських знань без міри Пошани повний і довіри, Він грає, як йому велять, і радий з тої честі грать. Ще тут були... Але доволі, Читачу, міра всьому є. Це оповідання моє, Перу підвладний мимоволі Та примхам атраменту, й так Я сповнив бог зна чим і як. XLVIВже гра пішла. Один безсило Рвав карти. Інший хтось, блідий, Програвшись впень, отуманіло Сидів понурий, сам не свій. А інші, ті, що вигравали, Бокали з дзвоном наливали І чокались. Похмурий вид Мав банкомет. Холодний піт По лисині його котився. Він програвав усе до тла. В його ушах дана, взяла Так і лящали. Він сказився – І ось програв старий свій дім І все, що в ньому і при нім. XLVIIВін просадив коляску, дрожки, Два хомути, трьох жеребців, Сережки жінки, все – до дошки, Що сам хотів, що й не хотів. Одчаю й зненависті повний, Сидів він зблідлий і безмовний. За північ вже було. В імлі Погасла свічка на столі. Вже світло ранку синювате Вздовж по туманних небесах Пройшлось. Вже в інших картярах Збудилась совість-ніч не спати! – Як враз, в нестямі, казначей Уваги просить у гостей. XLVIIIСобі він просить дозвіл дати Одну лиш талью прометать, З тим, щоб маєток відіграти, Або «й дружину вже програть». Жах! Підлість! Заміри злочинні! Як казначейство те донині Його терпіти ще могло! Всіх наче варом обпекло. Один улан, мов на забаву, Иа це пристав. «Що ж, далебі, – Він каже, – хай гудуть собі, Ми полюбовно кінчим справу. Та тільки цур не махлювать, Бо лихо будете ви мать!» XLIXТепер гурток понтерів вільних Я прошу вас собі в’явить, Блиск поглядів уважних, пильних. Обличчя в зміні кожну мить, Мого вусатого героя, Що, стоячи, затявся грою; І перед ним між двох свічок Великий лоб, що потом змок, Укритий кучерів віхтями, В усмішці викривлений рот Та в двох руках колода – от І вся картина перед вами, Коли додати, нашвидку, Дружину в кріслі у кутку. LЩо в казначейші відбувалось – Я не берусь вам пояснить; В її обличчі малювалось Мук стільки тих, що в іншу мить, Коли б ви їх нараз вгадали, Ви б мимоволі заридали. Та, далебі, не варто вам Воложить очі співчуттям. Кумедне співчуття в людині, Яка жила і знає світ. Пригоди вигаданих бід В чутливі роки старовинні Немало викликали сліз... Питання: хто б тепер їх зніс? LIНедовго вороги змагались; Улан мов навіжений грав; Над стариком судьба сміялась – І жереб випав... Час настав... Тоді Авдотья Миколавна, Підвівшись, повагом і плавно, До столу мовчки підійшла – Лиш колір був її чола Блідий страшенно; в купу збилась Юрба, – чекають, мовчазні, Докорів, сліз чи скарг, – та ні! Вона на мужа подивилась, В лице йому жбурнула ту Свою обручку золоту – LIIІ в непритомність. – Мов на ноші, Коштовну здобич підхопив, Забувши шаблю, шапку, гроші – Улан додому полетів. Вмить, вістю вражене чудною, Все місто позбулось спокою. Нічого дивного й нема. Про це поважно й жартома Всі говорили й дивувались; Старого стали захищать; Кляла улана мила стать – За що, ми, справді, не дізнались. Чи то не заздрість? Ні, ні, ні! Незносні наклепи мені!.. LIIIКінець бувальщини сумної, Чи казки – скажемо пряміш. Незадоволені ви мною? Жаги хотіли б ви радніш? Шукають нині всюди драми, Всі просять крові – навіть дами. Я ж, мов лякливий учень, вмить Спромігсь фантазію спинить; Нервовим нападом невміло Останню сцену закінчив, Суперників не помирив, Але й не посварив до діла. Що зробиш! Все – у слушний час. Тимчасом, друзі, годі з вас.
|