(Східна повість)З’явилося натхнення знову В холодній серця глибині І обертає тужну мову, Руїни пристрасті в пісні. Так у далекій чужині, Без вірних подруг серед гаю, Мандрівець красний, пташка раю Сидить на дереві сухім, Крилом виблискує своїм. Нехай кругом реве завія... У неї в співі голоснім Про сонце півдня світла мрія. Частина перша
IКавказе сивий, шлю тобі привіт! Для мене не чужий гірський твій світ: Мене в юнацтві гори ще носили І до небес пустинь мене привчили, І довго, довго мріяв я з тих пір Про небо півдня та про скелі гір. Прекрасний ти, суворий край свободи, І ви, престоли вічної природи, Коли хмарки здаля, мов дим згори, Летять до вас вечірньої пори, Над вами в’ються, шепчуться, мов тіні, Мов пір’я, коливаються в тремтінні Над головою привидів, і там Мандрує місяць серед неба сам. IIЯк я любив, Кавказе мій величний, Твоїх синів вояцький лад одвічний, Твоїх небес осяяну блакить, І бурі шум, що вибухає вмить, Коли іде між скелями стрімкими Перегук, як вночі між вартовими, І вмить прогляне сонце, і трава Засяє вся, і квітка степова, Підвівши пелюстки свої пахучі, Виблискує, мов райські квіти, з кручі... Не раз надвечір я спостерігав Хмар дощових покров серед заграв; Лілові, з багрянистою габою, Ці ще погрожують, і над горою Казковий замок, чудо древніх днів, Росте за мить; та вітер з-за шпилів Іще хутчій його дива розвіє І Так звук різкий іржавих ланцюгів Спиняє страдника-злочинця мрії, І бачить він горби своїх полів... А там біліші, ніж гірські вершини, На захід інші простяглись хмарини І, день провівши, в ряд вони стають, І дивляться в свою далеку путь Так весело, так пишно і так світло, Немов навіки їх життя розквітло!.. IIIІ дикі тих ущелин племена, Їм бог – свобода, їх закон – війна; Вони ростуть серед розбоїв тайних, Жорстоких діл і вчинків незвичайних. Там дітям змалку матері в піснях Іменням руських наганяють страх; Там не злочинство – ворога скарати, Там вірна дружба, вірна і розплата; Там за добро-добро, і кров – за кров, Зненависть там безмірна, як любов. IVПерекази їх темні. Дід-чеченець, Хребтів Казбеку бідний уродженець, Коли мене за гори проводжав, Мені прадавню повість розказав. Хвалив людей минулого він віку, Водив під скелю Росламбека дику; Навислий камінь над шляхом крутим, Мов при падінні стриманий аллою, В повітрі і прозорім і легкім Він весь обріс зеленою травою: Не боячись, що камінь упаде, В його тіні, де буря не мете, Привабливіші, ніж блакитні очі У ніжних дів холодної півночі, Схиливши в спеку довгі стеблинки, Ростуть далеких спогадів квітки! Під скелею замшілою, старою Сидів чечен якось переді мною; Немовби сіра скеля, сивий дід Замислено склонив свій журний вид... Можливо, вій моливсь за батьківщину! Я, мандрівник, боявся в цю хвилину Урвать мовчання діда й скель німих; В той час не відрізняв я майже їх! VЙого я повість буйну і печальну Надумав занести на північ дальню: Хоч дивна буде в нашому краю, – Я так її, як чув, передаю! Не хочу я, невіданий юрбою, Щоб, наче тайна, згинула зі мною; Нехай її не чують, – до кінця Я докажу! Хто з гордою жагою Родивсь, не вимагає той вінця. Любов і пісня – ось життя співця. Без них воно сумне, пусте, немиле, Мов небеса без хмар і без світила!.. VIДавно колись, – де воду ллє Підкумок чистий по камінні, Де за Машуком2 день встає, А за Бешту2 сідає в тіні, – Біля межі чужих країн Аули квітли між долин, Пишались дружбою своєю, – І з гостем кожен там ділив Нічліг, і страву, і кирею; Черкес щасливо й вільно жив. Там за скелястими верхами Красою сяли діви їх, Діди із сивими чубами Судили чвари молодих, Дзвеніли співи в буйнім шалі! Не знали люди ні печалі, Ні злота руського, ні сталі! VIIНе вік голубить доля нас, Всьому свій день, всьому свій час! От якось – сонце заховалось, Біля гори туман білів, Проте аули там, здавалось, Цю ніч не знали тиші й снів. І, збившись, череди ревіли, І гарби в темряві рипіли, Жінки біля мужів сумні Дітей тримали в пелені, Батьки, одягнені в бешмети, Сідали верхи мовчазні І заряджали пістолети Й палили на вогні багать, Що не могли з собою взять! Коли ж уранці за годину Осяяв день старий курган, І мокрий вранішній туман Розвіяв вітер без упину, Він оголив гірський простір, Пустий аул, порожнє поле, Та згасле огнище між гір, І свіжий слід коліс навколо. VIIIТа що могло примусить їх Покинуть прах батьків своїх І з волі власної вигнання Шукати між пустель чужих? Гнів Магомета? Віщування? ні! Примчала звістка вмить, Що ворог підійшов жахливий, невмолимий, і шкідливий, Неначе грім страшний і мстивий, Що й сил його їм не злічить. Черкес уміє серед бою Померти з славою гучною, І у дружини цілий вік Кинджал – надійний рятівник; І страх насильства і могили Не міг би з рідних їх степів Прогнать: – ганьбу лиш ланцюгів Несли до них ворожі сили! Черкесу мила тишина, І люба рідна сторона, Та вольність споконвік герою Була дорожча від спокою. «На посміх руським, на докір Покинем ми бескети гір; На тебе хай, Бешту суворий, Попробують надіти шори», Так думав кожен; і Бешту Тепер думки їх добре знає, На руських злобно поглядає. Або хмарками сповиває Верхів кудряву красоту. IXАле летять за роком роки, Готує помсту люд жорстоку, Та п’ятий рік-уже пішов, А не тече джяурів кров. У незаселеній пустелі Черкес на відпочинок став, Аул для себе збудував (Тепер нема й слідів оселі). Старий і воїн молодий Киплять огнем і рвуться в бій. Князь Росламбек уже з Кубані Союзних дожидав князів; Лезгинець чує голос брані, Готує стріли для боїв; І помста скупчилась огниста Над сплячим ворогом кругом: – Так брила снігу промениста Блищить, мов райдуга барвиста, І холодком звисає, млиста, Над безтурботним табуном. XТієї осені шляхом, Де снять Залізна і Зміїна3, Де ледве видний шлях манив, Де простяглась вузька долина, Поволі вершник проїздив. Кругом, направо і наліво, Немовби рештки пірамід, Здіймає в небеса гордливо Гора із-за гори свій вид; І цар їх, п’ятиглаве диво, Туманний, сизоголубий, Лякає, звівши шпиль крутий. XIКоли небесне ще світило Росистий луг не обсушило, З каміння виноград вінцем Схилявся на вузьку дорогу І срібним обсипав дощем Коня і вершника стрункого. Та вершник враз коня спинив, Мов дивне раптом щось уздрів. І він навколо оком водить, Чогось, здається, не знаходить; То мчить конем він стрімголов, То спиниться, і гляне знов, І, ставши в стремена, палає, – Все пусто! Він з коня злізає, І голову к землі схиляє, І чує тільки шум дібров. Все здичавіло, заніміло. І дума обняла сумна... Чи то ж сказать? – За саклю білу, За ближній тупіт табуна Віддав би вершник землю цілу! XIIХто ж цей мандрівець? руський? Ні. Він у бешметі й чекмені, Над чолом шапка волохата; Пістоль з кинджалом – осяйні, Хоч там насічка й небагата; Підперезавсь він ремінцем, І шабля брязкає тихцем; Рушниця б’ється за плечами, Біліє в шерстянім чохлі; І як нам горця на сідлі Не розрізнить із козаками? Не помиливсь я – він черкес! Та темний колір майже щез З його ланіт; сніги й завали І холод мовчазних небес Південний колір позмивали, – Та видно все ж, що він черкес! Чорняві брови, зір орлиний, І вії довгі та рясні, І рухи бистрі та пружні; Відкинув звичай він чужини, Не збрив він бороди й усів, І сяє білий ряд зубів, Мов бризки піни з берегів. Звичаїв давніх батьківщини Не покидав він ні хвилини... Та лихо, як шанує він Людей суворих заповіти, – А чадом заразивсь просвіти В Європі, серцю на загин. Старий душею, хоч не сивий, Чужий для поривів і сліз, Навіщо в край, де все манливе, Все неспокійне, все грайливе, Змертвіле серце він приніс?.. XIIIМов наші юнаки, він молод, Та зір холодний має він. Так моря темного розгін Спиняє раптом ранній холод Навалою своїх крижин До перших бур. – А пристрасть дика, В очах згорівши запальних, Як лев в печерах потайних, Дріма в душі; жага велика Його ніяк не обмине. Хай буде серце мов камінне, Але у грозові хвилини І камінь жаром спалахне! XIVІ все минуле враз явилось, Мов тінь померлого, йому, Усе від тих часів змінилось, Не знати як, бог зна чому! Він в поле виїхав порожнє – Враз чує постріл – щось тривожне? На сміх немовби, звук один, Серед ущелин і долин, Скрізь тричі відгук повторяє. Мандрівець свій кинджал виймає, І з самопалом без штика В кущах він бачить козака; І перед ним фазан кривавий, У росяні упавши трави, З блискучий райдужним хвостом, Лежав убитий під бугром. Ще ближче вершник під’їжджає І так по-руськи промовля: «Козаче, ти скажи, – питає, – Чом спорожніла ця земля?» «Як руських твій народ злякався, Що був безстрашний цілий вік, В чужих він горах заховався Тому сьогодні п’ятий рік». XVКозак замовк, та що з тобою, Черкесе? Чом твоя рука Піднята з шаблею страшною? Прости усмішку козака! Шкода! Здійснилось покарання!.. У крові, без чуття й дихання, Лежить насмішливий козак. Черкес дививсь на лик холодний, У нім прокинувсь дух природний – Він пощадить не міг ніяк, Він стримати не міг удару. Мов серед хмар огонь пожару, Мов лава Етни на полях, Рум’янець хворий на щоках Його розлився, і блищали, Немов криваве лезо сталі, У нього очі – в них було І лихо, і пекельне зло. Черкес з усмішкою страшною На північ погляд кинув свій – Ніщо смертельний той напій Перед усмішкою такою! У грудях і відчай, і лють, Хотів він, і не міг зітхнуть. Холодний піт з чола крутого Котився, – але з уст – нічого! XVIІ враз прочнувся він, здригнув, Припав к сідлу, коня торкнув, Одну хвилину на кургані Він чорним птахом промайнув, І вмить сховався у тумані. А кінь несе його з горба, Та він нічого не боїться; Так прудко лине той хіба, За ким услід сумління мчиться!.. XVIIКуди черкес мерщій летить? Де він спочине хоч на мить, Де стихне думи хвилювання? Черкес не хоче відпочить – Чи ж помсти спочива палання? Аул, де молодість пройшла, Мечеті мирного села – Все знищив руський воїн всюди. Ні, ні, спокійний він не буде, Поки з їх білих кістяків, Вікам майбутнім у науку, Він мавзолей не спорудив, І так помститься він за муку Жаданих рідних берегів. «Я знаю вас, – він шепче, – знаю, І кличе проти вас борня; Давно вже вас я зневажаю; Та вашу кров пролить бажаю Я тільки з нинішнього дня!» Він б’є і сіпає коня, – Мов вітер, кінь летить вихрастий, Надулись ніздрі, сяє зір; Ї видно вже ланцюг зубчастий Скелястих безкінечних гір, І Шат здіймається за ними З двома верхами сніговими, І вершник думає: «Туди З годину бистрої їзди!» XVIIIВгорі, з блакитною габою, Напівпрозорою стіною Встають оголені хребти; Мов дивні мрії самоти, Зіллються-й знову розпливуться... Година, дві, – але дарма! Вони із вершника сміються. Відмін великих в них нема! І блідне вершник від знемоги, Стомився вже незвичний кінь; І стала довша їхня тінь, В повітрі більше прохолоди, Та горді велетні природи, Хоч стали на очах зростать, А й досі загадку таять. XIXАж ось його, мов хмара синя, Найближчий велетень зустрів; Подоба східних килимів, Горби підносяться пустинні; У піні весь, серед узвиш Тут дихать кінь почав вільніш. І літ дитячих спогадання Перед черкесом пронеслись, В душі прокинулись бажання, І в очах сльози зайнялись. На мить ненависть наболілу І дум непереможних силу Від серця ніби віднесло; І вій підвів своє чоло, Дививсь і внутрішньо гордився, Що він черкес, що тут родився 1 Один між непорушних скель, Забув життя він бистроплинність, Мов владар світових осель, Бажав би мати їх незмінність. Забув усе він, що зазнав, Всіх друзів, ворогів, вигнання, І, мов дружину в час кохання, Природу серцем обіймав! XXВже червоніють верховини В яснім вечірньому огні, Давно вже темно в низині; Упавши крізь вузькі долини, Тумани сонні там лягли, І чути пізньої години Лиш кінський тупіт із імли. Погас поблідлий день осінній, Згорнувши запашні листки, Спадає сон у безгомінні На півзав’ялі вже квітки, І виповзає мовчазливо Змія з-під каменю жаска, І грає, ніжиться ліниво, І сріблом міниться луска На спині пізньою добою; Так сталь кольчуги чи штика (Коли забуті після бою Вони на полі бойовім) В кущах під місячною млою Блищить у сутінку нічнім. XXIВже пізно, вершник одинокий У бурку загорнувсь широку. – За дубом буйним і низьким Сховався шлях, і вітер дує; Кінь спотикається під ним, Хропе, немов загибель чує, І став... – Злізає чоловік І бачить прірву під собою, А там, на дні її, потік У пітьмі хвилею гучною Шумить. – (Не раз я слухав шум, В пустелі несений вітрами, І безліч прокидалось дум У грудях, спалених огнями). Край скелі вершник зупинивсь, Чудними сповнений гадками; Враз, бачить він, немов з’явивсь, Тремтить огонь, – і він до нього Жене свого коня баского; І через силу кінь летить Туди, де вогник мерехтить. XXIIНе дух лукавства і омани Манив огнями, тремтячи, Не очі злобного шайтана В яру світилися вночі: – Таяться мирно за горбами Дві саклі білі та прості, Чорніють темними дахами, Трави кошлатої пучки Звисають з них, мов торочки, А вітер вогкий здалеки Дзвенить небесними піснями; Весь двір широкий оточив Паркан із гілля та кілків, Уже похилий, постарілий; Все мертвий сон обняв давно – Одне лиш світиться вікно!.. Заржав черкеса кінь знесилий, Об землю копитом забив, І другий кінь враз одповів... І хтось із саклі вибігає, Іде – сам Магомет сюди, Напевне, гостя посилає. «Хто тут?» – «Я мандрівець!» – «Зайди!» І вже запитувать не хоче Хазяїн більш, – його спиня Дідівський звичай. Круг коня Він сам турбується, клопоче, Він сам знімає весь убір І сам веде його у двір. XXIIIІ ось у димній саклі гідно Старий мандрівника зустрів. Він чемно гостя посадив І руку тис йому привітно. Кругом на стінах блискотів Горянський скарб: рушниці, стріли, Кинджали в написах кругом, В кутку башлик убивці білий, Нагай між буркою й сідлом. І мова в них уже про волю, Про дні у бойовім роздоллю; Кипить, кипить розмова їх, – Летять у мареннях своїх До давнього і до нового; І пал розмови їх не гас – Вони сидять. І в перший раз Старий здивовано весь час Мандрівця слухав молодого. XXIVВін сам лезгинець; вже давно (Так небом на віку дано) На чужині він. З ним три сини Та доня молода живуть, – А з ними і тяжкі години Старому легше перебуть. Коли горять північні зорі, Сини в роз’їзді на просторі, – Сім’я здобутками синів Живе на протязі років І Вони усюди жах розносять: Украсти, взяти – все одно; Чихир і мед кинджалом просять, В них куля – плата за пшоно, Чи з табуна, а чи з станиці Виводять кращого коня; Вони бояться тільки дня, Їх володіння без границі І Сьогодні дома лиш один його коханий старший син. Та слів хазяїна не чує Черкес! не диха він, слідкує, І зупинився бистрий зір, Мов метеор пройняв простір: І перед ним, мов діва гір, Мов раю та землі створіння, Стояло чарівне видіння! XXVІ хто б, її узрівши, мовив: ні! – Хто чари неба й відгуки ясні Небесного, що виграє в промінні Усмішки уст, у русі чорних вій, Все, що у мріях видиться людині, Що бачим раз на стежці життьовій. Не відрізнить від красоти земної, Від красоти бурхливої й пустої? І хто, хто скаже, зваживши слова: Чудовий лик, але душа черства! Коли побачить він перед собою Те, що вважав душею він живою, Яка звільнилась від земних оков, Злетіла в світ, щоб принести любов! Нехай лезгинку краще він пізнає: Земне життя в її поставі грає, В її ланітах видно східну кров; Та тільки зникне раптом образ милий – Він стане сумніватись, осмутнілий, І помилці своїй повірить знов! XXVIЯк пері в казці старовинній, Як раю та землі створіння, Вона – мов у землі чужій Між відгуків чужої мови Знайомий звук, два рідних слова! Такого сповнена тепла, Як в’язневі колись була В похмурому вікні темниці Проста і вільна пісня птиці, Стояла Зара при вогні! – Чоло схиливши, в тишині Вона стояла красно, пишно; В її наряді простота – Але і смак! І так розкішно Голівку хустка обгорта; З-під неї дві коси недбало До персів ніжних припадали, Вились; – з годину вже вона Їх розплітала, заплітала! Вона сподобатись бажала: – Це вдача всіх жінок одна! XXVIIВана тремтячою рукою Поставила серед покою Вечерю батькові на стіл, І усміхнулась, і звідтіль Піти хотіла, і не знала, Чи йти? – Та ніжні груди їй Покров помітно підіймали; Вона послухати б бажала, Що скаже вершник молодий. Та він мовчить, блукають зори: Його приваблюють тепер Кинджал і бойові убори; Але востаннє зір завмер, Спинивсь на ній – збентежив діву! Тож Зара не злякалась гніву Старого, – й вирішила знов Послухать гостевих розмов. Тривогу став він^ відчувати, І він невимовлених слів Від уст не може відірвати, Сміється, – та очей не звів, На неї глянуть мов не смів; Сміється він, – але сумливий, Холодний сміх чужий йому. Замовкне він? – Їй знов тужливо, Хоча й не зна вона, чому. Спочатку він ловив жадливо Огонь очей її живих; І ось нарешті зупинились Ті очі, що з душі дивились, До нього, прагнучи, схилились, – А він забув, забув про них! Доволі! бо цього удару Удруге діві не знести: Йому перешкоджає Зара? Їй час іти! їй час іти! XXVIIIХто мандрував багато в світі, Хто звик його спостерігать, Хто вміє по малій приміті Жагучу пристрасть упізнать, Хто, рано кинутий судьбою В освіти коло, там зростав, Хто серця разом із рукою В житті своїм не віддавав, Той почуття палке жіноче За щастя уважать не схоче, Той з серцем диким і простим І з почуттям, колись святим, Боїться жартів. Загадково Сльозу старається стрічать, І з усміхом відповідать; А приголубить, – помилково! Він весь омана, – далебі, Не вірить він уже й собі. Душі високій не доволі Останніх решток юних днів, Їй тяжко уявить до болю, Що в ній нема вже почуттів. У світському житті ці люди Є завсігди причина зла, І боязкі й непевні всюди, Мов у дітей, у них діла: І спокусить вони не сміють, І зовсім кинути не вміють! І часто думають вони, Що ліки їм, – нові країни, Пустеля, горді верховини, Чи тінь самотньої долини, Де проминули дні весни. Пусте чекання безвідрадне: Душі зовнішнє все підвладне! XXIXУ саклі Зари вже нема. Черкес вдивляється дарма, І мислить: «Ніжне сотворіння! Лиш ледве підросла сама, А є вже сльози і горіння! Безсилий променю зорі На темній хмарі угорі! На ній твій блиск лише згасає, Вона ще тут – і вже немає! XXXІще не знаєш ти, хто я. Утішся! Ні, не мирній долі, Отчизні та боям і волі. Приречена судьба моя. Я б найніжнішою любов’ю Тебе любив; та образ твій Хтось захищає неземний. Рука, забризкана вся кров’ю, Твою чи може руку взять? Чи зможу стан твій обіймати? Тебе чи стануть цілувать Уста, що звикли проклинати?» XXXIПора! – Край неба заяснів; Черкес проснувся, час у гори. На попелищі ледве тлів Синенький вогник. Дід суворий Його роздув, пшоно зварив, Сказав, де краща є дорога, І сам до ветхого порога Ласкаво гостя він провів. Мандрівець сумно так виходить, Пригнічений, немов на скін; Про юну діву мислить він... І хто ж коня йому підводить? XXXIIПохмуро Зара перед ним Коня похідного тримала І тихим голосом своїм, На нього глянувши, сказала: «Готовий кінь! Моя рука Уздечку бойову наділа; Насічка срібна, мов луска, Ніколи так ще не горіла, І бурку чорну повідком Я прив’язала за сідлом. Адже мені це все не нове; Мандрівче любий, все готове! Твій кінь прекрасний, не страшна Йому узгір’їв крутизна, Хоч виріс він в краю широкім; Палає дикість горда в нім, Крижем він так блищить своїм, Мов камінь, згладжений потоком; Вогнем у нього зір горить, Лиш нахились – він полетить. Його я гладила й казала, Щоб він тебе урятував Від шаблі вражої й кинджала, Коли б недобрий час настав! – XXXIII«Але ти в стремено квапливо Ногою стать не поспішай; Мандрівче молодий, чекай, Як знати? прийде час, можливо, І ти на милій стороні Розбудиш згадку по мені. Коли у час бенкетування Кипить і грає келих твій, То не вдавайся в спогадання, Жени від серця їх мерщій; Але як думка загориться, Але як образ мій присниться В скорботний час, у темну ніч, – Почуй, почуй моє моління! Не зневажай нічне видіння, Не відганяй ти думки пріч! XXXIV«Малий куток наш, та спокійний; Від руських захист він надійний – І що їм взяти? – Коней з п’ять Та одіж просту, що лиш гріє? Молю до мене віру мать, Признайсь мені: куди надії Тебе оманливі ведуть? Чого шукать? – Зостанься тут, Лишайся, мандрівниче, з нами! Я бачу – гнаний ворогами, Від краю ти од вик свого І мову ти забув його. Спішиш до рідного ти краю, Та що там жде тебе? – не знаю. Хай часом батько мій твердить, Що без найменшого вагання Повинні віддано служить Ми батьківщині до сконання: Гадаю я – вітчизна там, Де люблять нас, де вірять нам! XXXV«Туман біліє ще в долині, Ще лютий холод верховини. Хоч день, хоч кілька ще годин, Побудь хоч би з годину нині Зі мною до ясного дня! Я нагодую ще коня, Моя рука його одв’яже, Спочине він, нап’ється, ляже, А ти схили чоло мені На руку, начебто у сні; Почуть твоєї мови звуки Іще бажала б я хоч раз: Адже не стримать щастя час І не прогнати час розлуки?..» І Зара в відповідь дарма Чекала журно два-три слова; Таїти тугу сил нема, Сльоза упасти з вій готова. – Шкода! не гаючись, без слів, Вмить на коня мандрівець сів. Уже він їхать готувався, Та обернувся, – і злякався, Її-бо, ради співчуття, Хотів утішить, як дитя. XXXVI«Не винувать мене суворо! Скажи, чого ти хочеш? – сліз? О, я їх вилив ціле море: – Їх заздрий світ кудись заніс. Ділитись долею своєю Не варто з ніжною душею; Владар, чи раб, чи вільний син, Нехай загину я один, Все, що мене хоч трохи любить, За мною слідом дивно мчить; Моє дихання радість губить, Не маю влади я щадить! Ти не просту людину стріла (Хоча в одежі я простій). – Утішся, Заро, ти мерщій: Ти брата Росламбека зріла! Я щастям жертвую своїм – нехай! ...О! не жалкуй за тим! – прощай, прощай!» XXXVIIСказав, махнув рукою, й звук підків Удалині луною завмирає. На самоті, без сліз, без дум, без слів Вона стоїть і тихо наслухає, – Немовби цей далекий звук підків Поніс майбутнє все її з собою. О Заро, Заро! мрією ясною Ти дорожила, – де ж є мрія та? І очі повні, і душа – пуста! І їй все тяжче кожної хвилини, Все, що пройшло, немов оживши, лине!.. І дивиться вона весь день в краї, Де вже сховалася любов її, І скрізь, і скрізь вона його знаходить: В вечірніх хмарах любий образ бродить;. Вночі, почувши тупіт, з ложа сна Встає й тремтить, і жде його вона – І ось поволі крізь вітри незримо Все ближче, ближче тупіт – і все мимо! Так часом метеор летить на нас, І ждеш – і близько він – і раптом згас! Частина друга
IШумить Аргуна хвилями згори; Вона не зна зимової кори, Вона оков із криги не боїться; У сріблі піннім кожної пори, Вона, в снігах народжена, іскриться, І там, де навіть сарна не промчиться, Дитя природи, крізь вузькі яри, І котиться, і виграє, і склиться! Буває, наче гнуте скло, вона Між довгих трав, прозора і ясна, По каменю в бездонну млу спадає, І губиться у пітьмі, і з бугрів З прощальним воркуванням в’ється зграя Лякливих, сизих, вільних голубів... Кругом зеленим ялівцем укриті, Десь над безоднею могильні плити Висять і ждуть, коли замре життя, Щоб, впавши, все покрить без вороття. Даремно ждуть... Ні, хвиля не дрімає! Хай темрява її кругом вкриває, Струмки Аргуни землю десь прорвуть, І знов вона помчить у дальню путь! IIНа берегах її кипучих вод Новий поставив вигнаний народ Аул недавно, – і чекав хвилини, Коли помститься зможе за руїни; Черкес зухвалий наскок готував, І спільники збиралися таємно, І Росламбек своє чоло схиляв Лукаво перед руськими доземно, Але тимчасом люд він кликав свій І руйнував станиці в млі нічній; Вертавсь в аул, і на бенкет кривавий Тремтячих полонених приганяв, І запевняв у дружбі, й жартував, І голови рубав їм для забави. IIIНародом легко править, як одну Він має спільну пристрасть огняну; Не треба тільки надто покладатись, Пишатись перед ним, чи з ним рівнятись; Не треба відкривать думок своїх. Чи у підлеглого питать поради, І забувать, що й гори золотих Не варті часом ласки і розради! Усюди перше місце посідай; І на бенкетах стеж ти за собою, І забобонів людських не чіпай, І забобонний сам бувай з юрбою; З удачею не варто поспішать, Не варто люд до перемог привчать, Щоб він у гордість марну не вдавався, Щоб до рятівника щомить звертався, Щоб він тебе не міг рівнять ні з ким, І щоб вважав він примус за догоду; Умій користуватись добре всім, І не проси ніколи нагороди! Народ дитина: – він не хоче дать, Не пробуй вирвати, – але украдь! IVУ Росламбека юний брат зростав, Черкесів буйних радісна надія; В Росію батько сина сам послав, І Ізмаїла відняла Росія. Чотирнадцяти років він лишив Краї, де народився він і жив, Щоб знать закони і права чужії! – Не під персидським килимом рясним Сповивано малого Ізмаїла, Вночі не ніжний спів лунав над ним, А лиховісна буря клекотіла! Як спершу він побачив небеса, Зустріла усмішку його гроза! В печері тій, де батько, гнаний братом, Убивцею лукавим, Бей-Булатом, У злигоднях таївсь багато літ, Новий вигнанець, він побачив світ! – VПотрапивши з народження в приблуди, Він радості нікому не додав; І, хоч невинний, він життя почав Злочинством, як частіш кінчають люди. Він материнських пестощів не знав: Він не на грудях, – буркою зогрітий Прожив свій вік дитячий сумовитий; Йому колиску вітер колисав, Його північний місяць забавляв! Він виріс між землею й небесами, Турбот і примусу не знавши й мить; І звик він хмари бачить під ногами, А над собою лиш саму блакить; І лиш орли та скель високих брили Забави юні з юнаком ділили. Він для великих пристрастей родивсь, Душею зроду він горів палкою, І вітер півдня у йому відбивсь З жахливою своєю красотою! Та батько в руський край його послав, З тих пір ніхто про нього більш не знав. VIВід сонця схований горою, Аул розтягся над рікою В кущах барвистих кизила, Немов притулок у вигнанні; І тінь від диму повила Тут кожну саклю у тумані. Опівдні, літньої пори, Коли парує від жари, Юрба дітей у травах грає, Черкес в утомі спочиває; Дружина у журбі своїй Сидить з роботою самотньо, Вона заводить спів сумний Про край, покинутий турботно, І хмари рідних їм небес У мріях бачить там черкес! Там кращий луг, там день світліший, І відблиск чистих рос ясніший, Там часто у густих хмарках Стоять барвистим колом диви, І міст будують там красивий, Щоб по повітряних стежках Пройти між скель у небесах; Уперше там, іще несмілий, Із лука випускав він стріли... VIIМинають дні. Почавсь байран. Усюди сміх, бенкетування; Мула покинув алкоран, І вже не чуть його казання; Мечеть освітлена між гір; Всю ніч над чорними шпилями Огні мигають за вогнями, Мов над земними там хмарками Землі зірки; – проте коли На землю місяць блиск наводить, Собі суперниць не знаходить І серед голубої мли Самотньо він у небі бродить! VIIIСтрільба кінчалась голосна І перегони; тьма нічна. Біля вогню лунають співи. Зійшлися старики і діви, Уважно слухають діди, Навколо ставши у ряди. На сірім камені, без зброї, Сидить незнаний одинець. Військові не для нього строї; Бідак він гордий: – він співець! Дитя степів, коханець неба, Він має хліб, а більш не треба. Ось починає: три струни Вже забреньчали під рукою, І жваво й дико з простотою Полився спів старовини. IX. Черкеська пісняВ нас багато дів струнких, Ніч і зорі в очах їх; З ними жить завидна доля, – Та миліша в світі воля! Не женися, молодець, А мене спитай: На ті гроші, молодець, Ти коня придбай! Хто женитись забажав, Той лихе життя обрав; З руським в бій він не поскаче: А чому? – жона заплаче! Не женися, молодець, А мене спитай: На ті гроші, молодець, Ти коня придбай І Ні, не зрадить добрий кінь: З ним в огонь і в воду линь; Він, як вихор серед поля, Прудко мчить серед роздолля. Не женися, молодець, А мене спитай: На ті гроші, молодець, Ти коня придбай! XХто двоє ці? Де шум цей лине? Юрба в мовчанні роздалась. Нахмурений підходить князь, І поруч з ним чужа людина. Три уздені за ними теж. «Алла і Магомет! Без меж Їх воля... – мовив князь. – їх сила Спиняє й смерть. В краях чужих Зберігся брат рукою їх: – Чи ви пізнали Ізмаїла? Він там між ворогами ріс, Та не признав він їх святині, І у пустелі наші сині Лише зненависть він приніс!» XIІ дикі вигуки в долині Від буйних радощів гримлять; До Ізмаїла в цій хвилині Старий і молодий спішать, Шепочуть, товпляться; здіймають Жінки своїх малих дітей Собі на плечі, – і палають Зірки цікавих їх очей. Де ж Росламбек, кумир народа? Де той, ким славиться свобода? Перед огнем, на самоті, З чолом похмурим, в забутті, Стоїть, досади жертва злої. Чи ще давно і думку й зір Він притягав у непокої? І чи давно з високих гір Вся ця юрба за ним спішила? Про кого мати з давніх пір Дитині гордо говорила? – І що ж виходить? – Ізмаїл, Служитель ворогів отчизни, Його позбавив слави й сил Своїм приїздом? – Був він грізний.. Мов напівбог, чи володар, Та не зумів юрби уваги Він притягти, утратив чар. Нової треба їм розваги! «Простигне!» – Росламбек прорік. Коли ж недобрий чоловік Відчує заздрість, то не знає, Як збутись лютої змії; Мара насмішлива її Вночі і вдень його терзає. XIIВійна!.. Знайомий людям звук З тих пір, як брат від братніх рук На олтарі погиб невинно... Промчав через Кавказ невпинно Гримучий клич: війна! війка! І пробудились племена: На смерть ідуть, чи побороти. Замовк аул, де без турботи Недавно слухали співця; І зброї дзвін, і гомін стана – Ось нині співи молодця, Утіха буйного байрана!.. «Дивись, як кожен, запальний, Іде за волю, честь і спокій!.. Бувало так і в наші роки, Як вів Ахмат-Булат у бій!» Так, усміхаючись, шептали Поміж собою старики, Як на шляху спостерігали Відважних юнаків полки; Пора! – киплять вони, готові Іти у бій, – їм треба крові! XIIIЗима минає; вже хмарки Світліш летять на небосхилі, Зорять у річку, бистрокрилі; Та горда течія ріки Звилась, мов змій, не помічає Усмішок неба осяйних І мандрівців кого легких Весь час уперто обганяє. І рівні, прості, мов стіна, По берегах темніють гори; Їх височінь, їх крутизна Чарують ум, лякають зори. До їх крутих верхів сосна Своїм оголеним корінням Вчепилась де-не-де ряска; Вона самотня і сумна, І часто мрійним тим журінням Тривожить серце: часом так Земний півбог, владар-дивак, На золотім своїм престолі, В підлесників покірнім колі Сумує, що ніде не стрів Собі він рівних владарів! XIVДля завойовника в долині Мов перепона тут лежить; Серед дерев та у камінні Аргуна ледве майорить. Дійти інак сюди не сила, І кажуть горці: «Тільки мить, І жде тут ворога могила!» Та ворог прямо йде на них, І відгомін гармат лунких Удалині туман проймає. – І раду Росламбек скликає, Він каже: «В тиші ми нічній Враз нападем на їх загони, Мов водоспад крізь перепони В долині сонній весняній... Загинуть мовчки наші гості, І порозкидані їх кості, Добуток ворона й вовків, Згниють навіки без гробів. Тимчасом боязко й лукаво Почнем розмову мирову, І помста потайки криваво Ганьбу обмиє вікову». XVІ згодні всі на справу ратну, Але не згоден Ізмаїл, Він шаблю вихопив булатну, І скочив з місця, повен сил; Оглянув поглядом суворим Він узденів з похмурим зором, І, опустивши свій булат, Звернувся так до брата брат: «Я ворог тайного розбою, Я бачить, бачить кров люблю, І хочу, щоб підтятий мною І грізну руку знав мою! Як ти, я руських ненавиджу, І навіть більше, аніж ти; Та під покровом темноти Я честі князя не Принижу! Належить в рідній стороні Одверто мститися мені!..» І мовчки на двобій чекали Вже уздені поміж братів; Ніхто з них рушити не смів. Пішов він – а вони мовчали! XVIЖахлива ти, Шайтан-гора, Пустельна, дика і стара; Злий дух тебе, переказ каже. Тут висік, заступивши путь, Щоб хоч на мить вигнання враже Поміж землі й небес забуть. Тут, зачарований клятьбою, Закутий ланкою важкою, Він гордо три віки сумних Грозив пророку з скель нових. – Як в бурку, в яловець повита Шайтан-гора посеред гір, І жовта стежка там прорита Слізьми одчаю з давніх пір. Вона ні мохом, ні кущами Не заросте, де не піди; Укрита дивними слідами, Вона веде... бог зна куди! Олень з гіллястими рогами, Поміж високими квітками, Повитий хмелем і плющем, Лежить півсонний під кущем. І ось виття знайоме лине, Він чує близько ворогів, – Поволі роги він підвів І диха свіжістю хвилину; Та ось з плечей росу стряхне, І враз одним стрибком мигне За кручу десь; – і він тікає, І тернів він не обминає, І хміль грудьми своїми мне. Та, перетнувши шлях собою, Звелася стежка під горою... І ось немов царя лісів Рука незрима захищає, – І він ходу свою спинив. Хоч смерть на нього і чигає!.. XVIIХто ж під горою запалив Багаття вартових огнів? Кругом кущі почервонивши, Воно виблискує й тріщить. На камінь голову схиливши, Самотньо Ізмаїл лежить: його прибічники хотіли Іти за ним – та не посміли! XVIIIЩо готував для нього рідний край? Збулися мрії! Він побачив рай, Де юний світ, земля така багата, Та люди, люди... що природа їм? Вигнанець ледве встиг обняти брата, А клевета і заздрість вже над ним! Усмішка друзів, зустрічі, їх чари, За що б хтось інший прославляв творця, – Це все для нього мов тягар покари; Гірка для Ізмаїла кара ця!.. Бувають люди: їм чуття – примари, Омана долі злої – їх буття; Щоб самовладне виявить чуття, Вона їх часом кидає між нами, – Так в море кинув цар колись алмаз, Та гордий камінь в свій звичайний час Вернуло море хвильними струмками! Синам приречення тісний цей світ, І новизни він їхньої боїться; Вони блиснуть – і згладиться їх слід, Немов у хмарі темній блискавиця. Юрба дивує часто їх уму, Та більш обвинувачує, – тому, Що в морі бід, як бурі їх не носять, Вони підмоги від рабів не просять; Хотять перевершить в добрі та злі, І влади знак на гордім їх чолі. XIX«Безтямний! О, нащо відкинув ти Слова кохання, чари красоти? Чому, хоч довго з долею змагався, Її ти по-дитячому злякався? Минуле все, незнаний чоловік, Ти біля Зари б міг забуть навік, Забуть людей із нею в самотині, Ти б міг любить, та не хотів! – і нині Картини щастя навкруги, встають, Перед тобою зграями снують; Ти руку тиснеш, груди їй та плечі Цілуєш палко; пестощі і речі, Де стільки щастя, сонця й почуття, Ти відчуваєш, чуєш: образ милий, Чудовий зір – недавно ще ясніли В твоїх очах, прекрасне майбуття Таке ймовірне, що душа боїться, Не віривши, удруге помилиться! А чим ти щастя замінив в житті?» – Так думав Ізмаїл на самоті. Враз постріл, два! – Він скочив в забутті, І слухає, та все затихло всюди. І каже він: «Це хворий сон облуди!» XXВ знемозі від тяжких хвилин, На землю знову князь лягає; Тріщить огонь, і дим кружляє, – І що ж бо? – привид бачить він! Стоїть над огнищем горілим Вояка руський мовчазний, На шаблю сперсь, в кашкеті білім, Блідий, засмучений, худий. Спитать хотілось Ізмаїлу, Нащо покинув він могилу! Огонь тремтячий з темноти Осяв обличчя сумовите, І запитав черкес сердитий: «Чого від мене хочеш ти?» «Прошу ласкаво захистити! – При булий сміло відказав: – Свій шлях у горах я втер яв, Черкеси по слідах спішили І козаків моїх побили, І під о мною кінь упав. Ти можеш ворога убити, Чи врятувати! не боюсь Я смерті: смерть готов я стріти. Твоїй я честі віддаюсь!» «Так, ти на честь мою надійся!.. Ось мій огонь: сідай і грійся». XXIПрозорий тихий час стояв, Зірки на небі рясно сяли, У хмарах місяць тихо спав, І тільки люди сну не знали, В мовчанні вороги сидять, Вони над огнищем не сплять. І щось знайоме нагадали Чужинця риси мимохіть, І серце князя схвилювали Новими мріями за мить; То не уяви дивні чари, – Він мусить розігнать примари... І так серед примарних див Чужинцю Ізмаїл повів: «Ти молодий! Ти прагнув слави, Шукав її, й не розумів, Що слави у війні кривавій З юрбою диких не знайти! За що, за що, признайся ти, Ви зруйнували нашу долю? За те, що бідні ми, і волю І степ ми свій не віддамо За золото розкошів марно; Чому ми шану даємо, Ви зневажаєте безкарно! Не бійся, говори мерщій: Чом ненавидиш нас бентежно; І чим тебе народ простий Так міг окривдити безмежно?» XXII«Ти помиливсь, черкесе, знай! – Всміхнувшись, руський повідає. – Повір: як вас, мене звабляє І водоспад, і темний гай; Я радо лід гірський стрічаю, І пишну золоту зорю, І ваше плем’я я люблю: – Та одного я зневажаю! Черкес він родом був своїм, На тебе ке скидавсь ні в чім І Собі чи князю Ізмаїлу Я клявся тут знайти могилу... Навіщо знов похмурий зір Ти шапкою так закриваєш? Твоє мовчання, мов докір, Та вислухай, ти все спізнаєш... І сам в досаді запалаєш... XXIII«Ти знаєш, певно, – з юних днів У руських Ізмаїл служив; Але, освічений, між нами Він марив рідними полями, І все черкес у ньому жив. В бою й бенкеті відзначався Він перед кожним! млосний зір Жагою східною займався; Був для жінок це згубний вир! І, підкоривши їхню вроду, Він їх уяву чарував, І за злочинство насолоду Ніколи в світі не вважав; Не знаю – чи презирство зроду Було тут до чужих країв, Чи почуття його зіпсуте!.. Любов’ю та печаллю дів Він гратися зухвало смів; Але його уміння збути Ніхто із женщин не зумів. XXIV«Черкесе! бачив я прекрасних Свободи дочок огняних; Та що їх погляд проти ясних Очей північних молодих? Ти не любив! – Ні слів чутливих^ Ні чарівних ти уст не знав, І кучерями золотими Не бавивсь, їх не заплітав, Ти клятв жагучих не зазнав, Не був ошуканий ти ними! А я любив! Судьба моя Мене веселкою манила, До прірви дивної носила... І ждав щасливого я дня! І нареченою своєю Я ангела вже смів назвать, І пестощам відповідать, Про рай небесний забувать, І відчувати рай із нею. І враз страшний ударив час, Причина давньої вже муки: Воєнний клич вітчизни враз Розтявся вісником розлуки. І зникли мрії, наче дим! Той день повік я пам’ятаю... Черкесі черкес! ні з ким, гадаю, . Не розлучався ти, ні з ким! XXV«Тією Ізмаїл порою Побачив дівчину мою І тайно запалав жагою. Тоді, як в дальнім я краю В боях шукав кінця чи слави, Він, ласолюбний і лукавий, Всю душу діви молоду Обплутав сіттю на біду. Як він втішать умів, сльозою До себе віру викликать, Зневажливо перемагать, Але й покірливим слугою Здаватися, чи пал чуття Відкрити вмить до забуття! Осяяв він її бажання Принадним колом; він-бо знав, Що неможливе їх побрання, – Що наш закон їх розділяв, – І причарована упала На груди згубнику вона! На цьому світі існувала Для неї лиш любов одна... XXVI«Та пересиченість докучну Вже він пізнав у ближчий час! Таїтись більш було незручно, Коли хвилинний пал погас. Покинув жертву перелесник, І в край він повернувся свій, Забувши, що є в небі месник, А на землі ще є другий! Моя рука зуміє взяти Його в степу, в лісу, в юрбі, Просвище грізний меч розплати Над Ізмаїлом далебі. Нехай одежа лик міняє: Не зір – душа його пізнає! XXVII«Збагнув, черкесе, бачу я, Що помста праведна моя! Вже на устах твоїх прокляття! Ти, слухавши, здригавсь не раз... Коли б зумів переказать я, Чи змалювать жахливий час, Коли привабливе створіння Я у приниженні застав, і тужне страдницьке горіння В очах зів’ялих прочитав! Вона немов причинна стала: Вбиралась, гралася, співала, Чи, сівши мовчки край вікна, Сама весь день було зітхає, Немов про зраду ще не знає, – Чекала зрадника вона. Усе життя сумної діви Мов зупинилось на старім; Її безумство нещасливе – Любов до нього, сум за ним... Як міг ціни він їй не знати!..» – І довго руський говорив Про щастя, зраду, час розплати: – Та Ізмаїл не чув тих слів. Лиш знає, він та бог єдиний, Що під спокійністю личини Він у душі переживав. Горілиць довго він лежав (Хоч серце горде і завзяте Не сміло втіхи більш чекати) Самотньо на землі сирій, Мов та земля, похмурий і німий! XXVIIIВи бачили, як птиці хижі й люті Злітаються серед німої мли До кинутого трупа на розпутті, І вороння, і коршаки, й орли? Тож є хвилини, є такі хвилини, Коли пекельні муки за провини Злітаються на серце – і гризуть! Віки журби хвилин тих не знесуть. Війне лиш вихор – зломиться лілея; Коли хто кволий народився, – він Не витерпить таких страшних хвилин; А хто міцний, з могутньою душею, Їх обертає в муки Прометея. Забути їх хотів би, та дарма! – Все в світі є – лиш забуття нема! XXIXСвітає. Гори під снігами На небосхилі голубім Блищать, мов золотом, зубцями; Злилися з променем ясним Краї хвилястого туману, І на шпилі гори Шайтана Огонь перед зорею спав, І блідне. Тихо підійнявся, Немовби перед смертю встав, Похмурий князь з росистих трав. Здавалось, він згадать старався Жахливу сповідь, і хотів Себе запевнити, що снив. Коли б це все було марою!.. І по чолі провів рукою. Та сум – жорстокий, туга – зла! Не згладив зморщок він з чола. XXXВін встав, він хоче неодмінно Провідником мандрівцю буть. Всього не можучи збагнуть, Юнак погодився невинно. Глуха їх зустрічає путь. Та їх тривожить все: то птиця З-під ніг негадано пурхне, То чорвоняста десь лисиця В квітучу гущину нирне. Вони все нижче, нижче сходять І рук від шабель не відводять. І через нетрище жахне Спішать, нагнувшись, безоглядно, І знов вони вже на шпилі, – І руські там шатри безладно, Мов на ночівлі журавлі, Біліють ледве на землі. Черкес спинивсь і схвилювався, За руку юнака схопив, – – І хто б, і хто б не здивувався? По-руськи з ним заговорив. XXXI«Прощай! ти можеш без вагання Тепер іти в шатри свої; Але даремно ти зарання Хотів би потопить в крові Свою печаль! Жахайся – може, Ти додаси ще каяття. Та цій недузі не поможе Ні кров, ні дружнє почуття! Даремно тут, у дальнім полі, Ти губиш чари юних днів; Ні, ти вразити б не зумів Людини, що не має долі! Адже катам судів земних Не кине доля жертв своїх! Твоя б десниця не вразила Повік того, хто рветься з пут: – Ти мало знаєш Ізмаїла. Ось він перед тобою тут!» Явивши дику гордість духу, Князь відповіді не чекав; Він швидко серед скель зникав – І довго руський там без руху Один, як вкопаний, стояв. XXXIIПеред гірським шпилем Шайтаном, Розкинувшись воєнним станом, Юрба черкесів запальних Сиділа круг огнів своїх; Вони любили Ізмаїла, З ним разом слава, чи могила, Їм все одно, лиш тільки б з ним! Та доля б не могла одним Чуттям таємним між собою Скувать людей з умом простим, А чи з душею запальною: Їх скривдив Росламбек усіх! (Звичайна риса вдач людських). XXXIIIСидять черкеси без тривоги, Тютюн турецький курять свій, І князя ждуть вони: «З дороги, Як морок зникне геть нічний, .До нас він прийде, й зір орлиний Ворожі розжене дружини, й здригнуться лави навісні. Мов Росламбек і уздені!» Отак, почавши пісню волі, .Шептали люди на роздоллі. XXXIVВ мовчанні, сумно, на бугрі, Підвівши очі до зорі, Ясної подруги кохання, Юнак прекрасний там стояв, – Для смерті квітка надто рання! Він також Ізмаїла ждав, Та не байдужно. Трепет тайний Поривів серця не спиняв; І зойк важкий і незвичайний Не раз із серця вилітав; І він з’явивсь до Ізмаїла, Щоб поділить з ним – хоч могилу! Та, леле! чи така рука В шматки зрубає козака? І чи такі вразливі очі На світ зорять, щоб бачить кров? Нащо він тут цієї ночі, З обличчя гарний, як любов, Один серед черкесів диких, Жорстоких, буйних, темноликих? Хоч і боявся він сказать, Було б неважко відгадать, Коли б... та серце, що юніше, То більш лякливе, і строгіше Причину від людей таїть Своїх надій, своїх страхіть. І тайна юного Селіма, Цуравшись уст, ланит, очей, Немов від змій, од всіх людей Була захована й незрима! Частина третя
IЯкі степи та гори і моря Проти слов’ян віками опирались? І де велінню руського царя Ворогування й зрада не скорялись? Скорись, черкесе! Захід весь і схід Тобі небавом теж підуть услід. Настане час – і скажеш гордовито: Я раб, та раб царя усього світу! Настане час – і другий гордий Рим Прикрасить північ Августом новим! – IIГорять аули; захисту немає, Отчизна вся під ворогом конає, І полум’я, як метеор жахний, Лякає погляд у пітьмі нічній. Мов хижий звір, вривається в оселю Оружний переможець через скелю; Вбиває він маляток і дідів, І пестить дів і юних матерів Кривавою рукою він своєю, – Та тут жінки не з кволою душею! Крім поцілунка, є кинджал у них, – Схилився руський, – захрипів, – і стих, «Помстись, товаришу!» – і за хвилину (Відплату вбивці обрано єдину!) Палає сакля, й веселить їх зір Багаття вільності черкеської між гір!.. IIIВ аулі дальнім Росламбек у сумі Сховався знов над урвищем гірським; Але у нього є лукаві думи, – Завадить брат тепер не може їм. Де ж Ізмаїл? – скелястими горбами Блукає він, воює з козаками, І, заманивши за собою їх, Пустелю засипає їх кістками І на шляху заманює нових. Стомились руські вже за ним ганяти, І на фортеці-гори налітати; Але спочить черкеси не дають: Сховаються, і знову нападуть. Вони мов тінь, мов дим серед долини, І близько і далеко щохвилини. IVНе думав Ізмаїл в чаду боїв Ні забуття шукати, ні спокою, За друзів він, не за вітчизну, мстив, – І не ганяв за славою героя; Він знав ціну пошані й вартість слів, Що їх для дурнів рід людський створив! Недовгий жар погас! серед пустелі Його він не бажав би воскресить, І не старий аул, а рідні скелі Він вирішив від руських захистить! VСідає день, повитий млою, Мов за рідкою пеленою... Ні вітру на землі, ні туч У небесах! На верховині Лиш мріє птах у самотині; І жовтий промінь із-за круч В печеру дику заблукався І голий череп освітив, І сам серед могильних снів На домовині розігрався, І по розкиданих кістках, В густій траві та у квітках, Заграв огнистою габою Серед довічного покою. Та ось зустрів він двох живих, Хоч непорушних, мовчазних... Вони, мов жертви домовини, Німі були серед долини! – VIІз них був Ізмаїл один! В думках затоплений огидлих, Дививсь на тьмяне сонце він, Як часом на гостей набридлих Ми дивимося; був на нім Шолом із панциром міцним, І потемнілі плями крові Вкривали зброю воякові. І юну голову Селім Вождю схиляє на коліна; Простує всюди він за ним, Немовби тінь його невинна; Ні докір з уст його не лине, Ні скарг не чути на устах... Боїться він, чи йти несила, – Він гляне лиш на Ізмаїла – Веселий труд йому і страх! VIIВін спить, і вії-таємниці Закрили зір своїм крилом, В ланитах кров, мов у дівиці. Рожевим виграє струмком; І на кольчузі під ребром Йому не мулько. Та з журбою На вид цей ніжний і палкий Дивився витязь, і думки Сповнялись мукою тяжкою: – «Так часом краплею роса, Лишивши край свій, небеса, На листя висохле спадає, І, перлом сяючи ясним, Вона покоїться на нім, І, безтурботна, ще ке знає, Що скоро листя в’яле те Пожне коса чи кінь змете!» VIIIЗ напіврозкритими устами В вечірнім холодку він спить, Чуйний, але душа кипить, Схвильована! напівсловами Він розмовляє з кимсь у сні! Почув це князь, і сполошився; До уст Селіма в тишині Чутливим ухом він схилився: Можливо, з марення цього Пізнає долю він його. «Ти міг забуть? – хай не кохання, Хоч би ласкаве співчування... Покинь-бо!» – сонний проказав. «Кого покинуть?» - князь спитав. Селім на мить лиш замовкає; І знов: «Мене він зневажає, – У цьому сумніву немає!.. Ой, леле! Що ж бо перед ним Звичайна діва чи Селім? – Так буде вічно поміж нами... Нащо безцінними устами Він це імення проказав?» – Можливо, я це? – князь гадав. І знову голос тихий лине: «Жахливо, боже, від батьків Почуть прокляття для дитини, Коли на схилі пізніх днів Їх кидає... та гірш за гнів Сльоза їх!..» Ще він по хвилині Промовив слово, й зойк сумний З грудей зірвавсь, мов зойк прощання, І десь пропав. – Від співчування Князь обриває сон тяжкий. IXЗдригнувсь юнак, і враз проснувся, Кругом поглянув і всміхнувся, Коли побачив ясно він, Що спав край другових колін. Почервонівши, він сказати Соромився про сон чудний, Немовби сон його тяжкий Щось спільне з долею міг мати. У забутті листки він тис (І рухи смуток відбивали) З куща троянд, що дико ріс, І врешті дві краплини сліз В очах опущених заграли, І, повернувши враз лице, Він їх рукою стер своєю... Князь помічав, князь бачив це, Та не здригнувся він душею, Вважав: – в дитячій простоті Химера звична – сльози ті. Звичайно, сам давно не знав він Журби любовних поривань? І сам давно не віддавав він Сльозам своїх тяжких страждань? XНе знаю!.. Він чуже кохання Судить одвик чуттям своїм. Не раз личиною вдавання, Сльозою й серцем крижаним, Коли обманів сам лякався, Його дурили; – і боявся Він вірити лише тому, Що вірив змолоду всьому. І зневажав він світ оцей підступний, Де все життя – це вічних зрад кубло, Де радість і печаль – все привид згубний, Отруйна пам’ять про добро і зло! Де зло нам лестить, але більш тривожить, Де серце нам добро не заворожить, І де вони, підвладні почуттям, Саме розкаяння приносять нам. XIСелім встає, на гору сходить. Сріблястий стелеться ковил Кругом печери; сутінь бродить Ген-ген... Ось тупіт! Ось і пил. Летить, жовтіючи, з-за скелі! І крик черкесів на зорі Гуде і губиться в пустелі! Селім все чує на горі; В печеру стрімголов вбігає. «Вони! вони!» – так він гукає. І князя ніжно тягне він Мерщій з собою вперегін. Ось перший вершник появився, Здавалось, він з землі родився. Коли в’їздив на схил крутий; За ним новий, і знов новий, – І, ніби стрічка, простягнулись Вони вузьким шляхом сюди: Коли б там два коні зіткнулись, Вони б уже не розминулись І не могли б вперед іти. XIIДжигіти6 буйною юрбою Спинились серед скель гірських, І, 3 коней злізши, під горою Шумлять. – Князь підійшов до них, І все затихло! І повага У їхніх рисах і серцях; Та їх повага – це не страх, Не влада князя, а відвага! «Які є вісті?» – Руська рать Уже в Оссаївському Полі, – Їм треба й злидні наші взять! Їх безліч!-«Хто не любить волі?» Мовчать. – «Так дайте ж відітхнуть Хоч коням ви; а вранці в путь. В бою ми ляжемо кістками; Чого ж бо кращого нам ждать? – Та в життьовім цвіту вмирать... Селіме, ти не їдеш з нами!..» XIIIПоблід юнак, і дивний зір Виразно виявив докір: – «Ні, – каже він, – я завжди, всюду, В бою, в нужді супутник твій; Ні, я присяги не забуду – Не жить, так згаснути мерщій! Я не боюся свисту кулі, – Ти це не раз в бою відчув; Полки ворожі не вжахнули, Як ти зі мною, князю, був! І чи не я з чола сумного Змивав так часто пил і кров? Як друзі кидали самого, Хто проганяв з лиця твойого Весь морок розпачу тяжкого? Мої слова! моя любов! Візьми, візьми мене з собою! Ти знаєш, володіть стрілою Я можу... Що є смерть? – О, ні! Красою й щастям в юні дні Моя душа не дорожила; Все легко кинути мені, – Але не кину Ізмаїла!» XIVНа небо глянув князь німий, І, одвернувши погляд свій, Він простягнув Селіму руку; І міцно той її стискав За те, що смерть, а не розлуку Печальний знак цей обіцяв! І під навислими бровами Щось блиснуло; я б міг сльозами Назвати блиск той, але вмить Він гасне й більше не блищить!.. XVПо косогору ходять коні; Списи, рушниці, сідла, броні В печеру на ніч занесли; Огні горять серед імли; На князі блиски від кольчуги Яскраво грають; в забутті Замисливсь він на самоті, І від жаги, як від недуги, Всі сни тікають золоті. Селім сказав: «Тебе, можливо: Печерний дух терза жадливо! Я пісню прокажу свою; Так часом дівчина співала В своєму рідному краю, Як друга в битву виряджала! Вона сумна; – та інших слів Не чув я серед цих країв. Її ще мати промовляла Тут над колискою мені; При співі цім забудеш муки, Тобі навіють ніжні звуки Забуті сни, дитячі дні!» Селім почав, і ніч його вчуває, І пісню їй пустеля повторяє. Пісня СелімаВ тиші нічній Лиш місяць сіяє. Юнак вирушає, Виходить у бій. Пістоль заряджає джигіт, І шле йому діва привіт: «Сміліше, мій любий, Ти долі корися, На схід помолися, Пророку вклонися; Кохай же до згуби! Не зна перепон, Хто любить до гроба, Ні заздрість, ні злоба Йому не закон; Нехай його смерть І погубить: Один не загине, хто любить І Хто зрадив дівчину У зраді кривавій, Той підло загине Без честі, без слави; Дощі його ран не обмиють, І звірі кісток не зариють!» В тиші нічній Лиш місяць сіяє, Юнак вирушає, Виходить у бій! – «Кинь пісню цю! – несамовитий Гукає князь. – Нащо докір?.. Пророк не чує із-за гір!.. Там у бою, весь кров’ю вмитий, Твої слова я заглушу І розірву її окови... І пам’ять в серці задушу!.. Вставайте! – як? – ви не готові?.. Геть співи! – крові, гей!., пора!.. На коней, друзі!., ви не чули... Удари, тупіт, зойк ядра, І крик, і свист прудкої кулі?.. Я чув це все!.. О, не співай! Торкнись, як серце б’ється в мене! О, боже, боже!.. Я шалений?.. Її рукою не карай!..» Так мова дика відірвалась Від уст блідих і геть помчалась Нечутно, як далекий грім. Огнем осяяний хистким, Готовий до страшного бою, Жахливий, з шаблею кривою Стояв нерушний Ізмаїл, Розбуджений від сну могил, Мов привид, мовою сумною; Поглянув він на небосхил, На чистий степ, почав грозити Комусь далеко в дальній діл: Інакше, як би Ізмаїл Душею міг зніяковіти? І врешті зрозумів Селім, Що витязь говорив не з ним! Необережний! він торкнувся Душевних струн, – і звук проснувся, Тюрму холодну розвалив... І сам мистецтву віщих слів Селім нехотячи вжахнувся! XVIНа коней кожен верхи сів; При світлі гаснучих огнів Похмурі лиця миготіли. Так часом зграя запізніла Пустельних білих журавлів Умить здіймається з полів... Сміх, крики, гомін, стук і ржання! Навколо буйство і війна! Кругом пристойностей незнання, Зухвальства дикого мана. XVIIСвітліє небо смужечками; Зоря між синіми краями Ревнивих хмарок зайнялась. Серед лощини їде князь, За ним черкеси ланцюгами. До пари вершникові й кінь! Біжить, як вітер той пісками, Що в’ється, й крутиться, мов тінь, І лине шумно в далечінь. Як сніг, він білий: серед ночі Його помітить можуть очі. Селім з сагайдаком дзвінким, В тяжкім наряді у знесиллі На вороній своїй кобилі Проворно їде поруч з ним. Так біла хмарка серед спеки Пливе спокійно в край далекий, – І враз у тверді голубій Обривок хмари громовий, Грозою гнаний з верховини, Мов чорне шмаття, мимо лине. Але дарма! В височині Не стати хмарці нарівні! XVIIIВже близько поле смертоносне. Кому ж лягти у полі цім? Та ось стрільба назустріч їм, Немовби хвиля стоголосна. І скоро рев гармат лунких Почувся із-за скель гірських. Князь спалахнув, махнув рукою: «Вперед! – він вигукнув, – за мною!» Сказав і кинув повід свій. Такий без краю чарівний Він ще не був! Мов повелитель, Герой з обличчя, з-за горбів До небезпеки він летів, Летів, як ангел той нищитель; І в хвилю цю, скажи, Селім, Хто б не пішов тепер за ним? XIXТимчасом, сповнений відваги, Загін могутніх козаків Слідом хороброї ватаги Давно ганяв серед степів; І всю цю ніч вони блукали Кругом наметів ворогів; Їх раптом вартові пізнали, – Гармата б’є назустріч їм, І козаки спішать настрічу! Вони у розпачі німім Ледь-ледь підтримували січу, Але їм сором показать, Що смерть їх може налякать. Все менший їх загін робився; Один під шаблею скотився, А той, поранений свинцем, У степ занесений конем, Вже мертвий, на сідлі все бився.. Ти зброю кинь, нема надій, Черкесе, пригадай молитви! В крові бешмет шовковий твій, Вже другої не бачить битви! Враз пил! і крик! – знайомий їм: То крик їх рідний, клекіт грізний! І бачать: на коні своїм Стоїть їх князь в броні залізній!.. XXНедовго Ізмаїл стояв: Зітхнуть коневі тільки дав, Поглянув, кинувсь, і зім’яв Він ворога, і шлях кривавий Між їх рядів помітний став! І шаблі рух меткий і жвавий Повітря крає навкруги, – Її удари все стинають; Не бачать шаблі вороги І беззахисно помирають! Мов юний лев той, налетів Князь у середину рядів. Навколо кулі не стихають, – його ж пророк охороня! Шолом удари не згинають, І ворог цілить навмання. За ним ввірвалася ватага, І смертю диха їх відвага; І через мить шумливий бій Розсипався по всій долині. XXIВід бою осторонь, серед кущів, Краса недавня трамських табунів, Розсідланий, холонучи поволі, Лежав подохлий кінь, і перед ним, Весь переповнений чуттям живим, Стояв черкес без спільника у полі; Хрестом він стиснув руки й кинув зір Свій заздрісний туди, на поле бою, Прокляв би долю він свою з тих пір, Герой, повитий мукою тяжкою! І весь в поту і стомлений Селім Наляканий спинився перед ним. (Він лука ще не натягав, і стріли В сагайдаку лежали зовсім цілі). XXII«Біда! – сказав він, – князя не чувать! Куди сховавсь він?» – «Як охота знать, Поглянь туди, де дим є червоніший, Густіший пил і смерті крик сильніший, Де кров’ю вмитий мертвий і живий, Де на утечу більш нема надій: – Він там! – дивись, летить, немов зірниця; Ось кінь його – наш стяг, мов блискавиця! Він там! – мов дух, з ясним мечем своїм, І все тіка чи пада перед ним!» Так відповів Селіму син природи – А влесливість чужа степам свободи! – XXIIIХто руський цей? – із шаблею в руці, В кашкеті білім? Страху він не знає! Він між усіх відмінний на лиці, І козаків він прикладом зміцняє; Шука він Ізмаїла – і зустрів, І вийняв пістолет свій, і навів, І вистрілив! – даремно! – бо схибнувся Його свинець! – та постріл віддаля Вже князь почув, і миттю обернувся, – І затремтів: «Що, постать знов твоя? Бог свідок, що не винен в цьому я!..» – Промовив він, і шабля задзвеніла, І, важко відпадаючи від тіла, Мов стиглий плід з зеленого гілля, Скотилась голова; – і кінь стрибає, Став дибки, рже, і гривою махає, І враз їздець скривавлений, без слів Упав серед розтоптаних пісків. Недовго ще юнацьке серце в’яло, І мир йому! – в єдину мить воно Любить і ненавидіть перестало: Подібне щастя, бач, не всім дано! XXIVКлекоче бій; тіла спадають Від маху княжої руки; Рятуючись, мерщій тікають, Біжать від ляку козаки! Мов духи злі, їх доганяють Черкеси з гиком у бою. Нема нікому тут жалю! Та що ж? Змагатись більш несила! Розтявся враз нежданий грім, Сховалось все в диму густім, І перед оком Ізмаїла На землю з коней бойових Всім тягарем кісток своїх Поліг ряд друзів неживих. Мов град, картеча без упину; І ось, почувши стрілянину, Простерши уперед штики, Ширванські вже спішать полки. Назустріч з гибеллю жахною, В якімсь одчаї, самотою Пуститись Ізмаїл хотів; Та за узду коня схопив Черкес, і в гори за собою, Хоч як їздець його спиняв, Коня могутнього помчав. І ні найменшого там руху Крізь метушливу завірюху Не проминув тоді Селім: Помітив він, що князь тікає! І долю він благословляє. І швидко мчиться вслід за ним. Не сором, а якась гіркота Герою жити не дає: Таким життя не нагорода! На друзів глянуть неохота, Він їх, немов не пізнає. XXVЩо рідше щастя нас вітає, То краще віддаватись нам Уяві, мріям і думкам. Коли охота нас поймає Пізнать світ інший, – хоч і там Так само доля владу має, – Усе вільніш даруєм ми Йому надії і горіння, І прикрашаємо самі Свої повітряні створіння! Коли турбота і печаль Душевний спокій розганяють, Ми забуваєм світ, і вдаль Душа і мислі поривають, І ловлять сни, де зник і слід, Де зникла й тінь колишніх літ. Та розум той, що сумнів має, І проти долі виступає, – Він мук не хоче забувать, Себе в стражданнях не жаліє; Коли ж він іноді ще мріє, То мріє він перемагать! Але свою відчувши силу, Поки не скине прах в могилу, Він не покине гордих дум... Такий непереможний ум Дала природа Ізмаїлу! XXVIІз ран його стікає кров, А він не знає і не чує; І небезпечний шлях знайшов Гарячий кінь, хропе й басує! Але на все Селім готов. За гриву взявшися руками, Сидить він ледве на сідлі; Від ляку блідість на чолі; Він очі, сповнені сльозами, На того часом піднесе, Хто задля нього в світі все, Кому життя віддасть він сміло, Без кого – мука і відчай, Чиє останнєє «прощай» Його з життям би розлучило! Хай він для світу лиходій, – Що для любові суд людський? Що їй небесне провидіння? Ніколи ще її гоніння Охолодити не могло; Вона сама собі добро і зло! XXVIIЗамовк докучний крик погоні, В диму і в піні скачуть коні Поміж провалля і гори Тропою ранньої пори; Вони самі ідуть стежками, Дорога для їздця вузька, І непотрібна вже рука Не володіє поводами. Гілля праворуч з гущини Звисає й шапку зачіпає, І на горі з височини, Мов вершників нових вітає, Зі скелі сарна виглядає. Ліворуч – прірва; по краях Червоний камінь, всім на страх, Завжди звалитися готовий. Внизу потік незнаний таму Суворий вічно, вічно сам, Мов тигр Америки чудовий, З гримучим гомоном біжить; То весь ’у бахромі перловій, То смарагдово він блищить; Як дві сім’ї – ворожий геній, Два гребні ділить він навпіл. А там на синій небосхил Нагих, безплідних гір ступені Ведуть бажання і блищать Крізь хмари, що, немов шалені, По них мелькають і спішать; Мов коліна з заздрістю женеться, – Вони назад, вперед біжать; Під сонцем півдня в них, здається. Південні пристрасті киплять! XXVIIIВже південь, Ізмаїл слабіє; Вгорі палає сонця жар. Та є надія! Дим синіє, Аул вже близько серед хмар... Там, де, кущами геть укриті, Стрункі підносяться граніти, Немов якимсь вінцем хмурним, Є поворіт і путь, прорита Там колесом гарби важким. Звідтіль покрівлі під горою, Паркани, і мечеть, і вир Аргуни з бистрою водою, Мов під ногами, стріне зір! Аж ось і поворіт жаданий; Ось і вінець гори туманний; Ось чути річки рев глухий; І білий кінь сильніш рвонувся... Та на передню кінь баский Враз оступився, і спіткнувся, І між камінних гострих брил Всім тягарем упав без сил. XXIXКнязь окривавлений, безсилий Лежав без руху на землі; Уста-німіші від могили, І блідість муки на чолі. Немов умовної хвилини Чекала смерть у небесах, Щоб прилетіти, і з людини Зробити в мить єдину – прах! Невже лиш степова могила У світі залишає слід Того, кого вже стільки літ Нікчемність людських діл гнітила? Ні, ні! Таж тут іще Селім... Схилившись у журбі над ним, Немов верба у бурю гнеться Над впалим олтарем німа, Він панцир і шолом здійма; І серце знов до серця рветься, Але життя в обох нема! Коли б таке страшне видіння Не вбило всіх думок у нім, Судився б він з творцем своїм І проклинав би провидіння!.. XXXВстає і дивиться Селім: Все непорушне перед ним! Гукає, – й дощова хмарина Летить на клич його одна, Простерши крила, безупинна, Як смерть, холодна і жахна. І вогкою своєю млою Вдягла супутників вона, – І зляканий юнак марою! До друга тулячись мерщій: «О, пощади його!., постій! – Промовив він. – Я бачу певно, Що хочеш в мене ти забрать Того, кого люблю так ревно, Його не можна не кохать! Лети! хай іншому напише Твій бог приречення про скін! Чи ж я за всіх нещасливіший? Чи за усіх винніший він?» XXXIТимчасом, наче тінь згасання, Хоч він не зрозумів благання, Похмурий привид пролетів. Селім лиш глянути посмів, Він був далеко! Освіжілий, Збираючи останні сили, Прокинувсь Ізмаїл блідий, Зітхнув, і погляд зводить свій, Хоч кволий він, – шукає руку Рука схвильована бійця; І, прислухаючись до звуку, Він п’є дихання вітерця, І все близьке й далеке в полі Ясніє перед ним поволі... Де ж друг останній? Де Селім? – Він глянув! – що ж це перед ним? Зорить – уста заледеніли, І думи серце освітили... Цю мить не міг би змалювать повік Ні ангельський, ні демонський язик! XXXIIСелім... І хто тепер не відгадає? – Немає шапки вже кудлатої на нім, Розкрились груди; струменем густим Коса, мов хвиля, на бешмет спадає, – В журбі жінок найкращий їх убір! – Молитва стихла на устах!., а зір... 0 небо! небо! чи у кущах раю Є зір, де сльози, ніжність і печаль Покинуть страшно, хоч і знищить жаль? Чи є ще Зара, чи вона з одчаю Ще плаче, чи кохає ще вона, – Скажи мені!.. Мовчання серце крає! Подібного створіння більш немає: Наслідування в небі не буває, А Зара на землі була одна. XXXIIIПізнав, пізнав він образ незабутий Серед душевних бур і бур війни; Поцілував уста він, – і вже чути, Як грають барвами життя вони. Вона йому на груди вид схилила, Бентежить Зару ніжність Ізмаїла, – Та серцю розум як не зчарувать? І як коханню сором не здолать? Їх мова – полум’я!-земна пустиня Їх пестощами буйними рясна. Любов для неба і землі святиня, І тільки для людей порок вона! В природі дише всюди любострастя, І люди лиш собі купують щастя! * * *Пройшло два роки, все кипить війна; Безплідного Кавказу племена Харчуються розбоєм і обманом. І в день палкий, і під нічним туманом Відвага їх для руського страшна. Здавалося, братів двох помирила Сліпа до краю рідного любов; Де ворог утіка і ллється кров, – Там скрізь рука і шабля Ізмаїла. Але чому ні Зара, ні Селім Тепер уже не слідують за ним? І де тепер лезгинка ніжна ділась? І що могло їй груди зледенить, Де для кохання ніжне серце билось, Яким він був не гідний володіть? Чи зрада є причина їх розлуки? Вона жива, чи їй уже не встать? Чи рідні у труну її поклали руки? Останнєє «прощай» з сльозами муки Чи їй прийшли по-рідному сказать? І якщо смерть її щадить і нині – Серед яких людей, в якій країні? Хто б Ізмаїла міг про це спитать! Якось у час, як західне проміння Метало в хмари золоте мигтіння, Сам на кургані Ізмаїл сидів В задумі; ще в дитинстві він любив Природи дикої гірські картини, Розлив зорі та крижані вершини, Що блискають у небі голубім; І не змінилось тільки це у нім! Чотири земляки при нім стояли І думу на виду пізнать бажали; Та хто проникне в глибину морів І в серце, що живе без почуттів? Про що б він не подумав, – захід дальній Не вабив більше мрійний зір печальний; Ні, інші згадки, інший хтось такий Предметом був його сердечних мрій! Та що за постріл? – Звився дим, зникає. Злочинець вірну руку й очі має! З свинцем у грудях, тихо на землі, З печаттю смерті на крутім чолі, Улюбленець боїв у дружнім колі, Лежав тепер німий навіки долі! Останній промінь сонячний сіяв На хмурому виду, і відбивав Рум’янець на щоці його; здавалось, Що в ньому від життя щось залишалось, Що мисль, яка гнітила ум, Остання із його пекучих дум, Як відокремилась душа від тіла, Зійти з лиця його уже не сміла! Хай над тобою буде суд страшний, Жорстокий брате, чорний братовбивця! Ти сам намітив постріл свій лихий, Ти в горах не знайшов руки зрадливця! Із джерела струмки води текли. І от сюди черкеси принесли Кривавий труп; розкритий їх рукою Чекмень, пробитий кулею меткою; І груди хочуть вже вони обмить... Та чом хмурніє погляд їх умить? Чому вони так злякано жахнулись? Чом, скочивши, раптово відсахнулись? Чому? – Дівочий кучер золотий (Здобутий, певно, у землі чужій), Під грубим одягом його пом’ятий, І білий хрест на стьожечці пасматій Блищали, бач, на грудях у мерця!.. «І хто б подумать міг? – Джяур проклятий! Ні, ти не вартий кращого кінця; Ні, мусульманин, вірний Ізмаїлу, Відступнику не вириє могилу! Того, хто зневажав людей в житті, Хто смертю бавився так безугавно, Лиш ти, пророк, міг кинуть в забутті! Хай, неоплаканий, згниє безславно, Кінчить хай, як почав – на самоті».
1 «Так жила на землі дочка Черкасії,
прекрасна пташка Франкістану». (З поеми Байрона «Гяур») 2 Дві головні гори. – Прим. Лермонтова. 3 Дві гори поруч з Бешту. – Прим. Лермонтова. 4 «Високі душі, горді та сильні зроду, найглибше за всіх відчувають твої муки, сумління! Страх – бич низької юрби, ти ж – мучитель хоробрих!» (З поеми В.Скотта «Марміон») 5 «Вона не говорила, чому кидає позаду все для того, хто, здавалося, так мало був добрий. Чому вона любила його? Допитливий дивак! замовкни: хіба людська любов – породження людської волі?» (З поеми Байрона «Лара») 6 Вершники. – Прим. Лермонтова.
|