|
Присвячується М.С.Шеншину 1Бувало для забави я писав, Тривожний від чудних дитячих мрій; Бувало від любові я страждав, І, з серцем, що палало від надій, Я в легковажних віршах малював Привиджень потаємних милий рій. Та дні надій вже не настануть знов, Мене вже перша зрадила любов!.. 2Самотнім був я кинутий у світ, Шукав я друзів – не знайшов людей; Та ти з’явився: ніжний твій привіт Пов’язку зняв з обманутих очей. – Прийми ж, мій друже, щирий мій обіт, Цей рідний спів, що вирвався з грудей, Хоча ця пісня, може, пісня мук – Відтятої струни останній звук!.. * * *When shall such hero live again? Byron. The Giaour1 Надходить осінь. Золотить Вінки дубів. Трава полів Від невтихаючих дощів Приткслась до землі; біжить Ловець даремно вдалині. Він не зустріне звіра, ні. Коли ж і знайде, то без сил Поверне вітер тучу стріл. Родивсь той вітер між крижин; Поривчасто гойдає він Шипшини кущ на берегах Ільменя. В сизих небесах Ключі білястих журавлів На південь мчать до кращих днів; Чайки, в’ючись, їм вслід кричать Над озером, в сумній далі, Й ночами зорі не блищать, У вогкій потонувши млі. Надходить осінь! – на спочин За стадом стадо вже біжить; День, погасаючи, горить В тумані. Хай ніколи він Не всяє променем своїм Густий новогородський дим, Хай не наповниться повік Вітрило рибака-ловця Диханням теплим вітерця Над хвилями слов’янських рік! Та перед гнітом чужаків Наш гордий край поник, схиливсь, І вольності святої спів (Яким би він не народивсь) Вже не лунає, як колись. Зухвалого Варяга син Слов’янських переміг богів; Необережний крок один Країну вільну уярмив! – Та є ще жменька смільчаків У хащах, в обширах степів; Вони, зачувши грізний грім, Жагуче мріяли щомить В вигнанні дальнім і глухім, Як знову вольність пробудить; Вітчизні віддані сини – Ще сповнені надій вони: Так, поміж хмар, у день хмурний, Крізь бурю, промінь осяйний Уранці звеселяє зір І золотить тумани гір. У небо дим встає стовпом! А звідки ж він? – Там, де шумить Потік сердитий, над горбом, Багаття з тріскотом горить, Густий сіріє ліс кругом. На вовчих шкурах, без щитів, Нерушно круг вогню сидять, В спокої хмурому мовчать, Мов тіні смутку, сім бійців. Шість юнаків – один старик. Вони слов’яни! – Бранний крик Своїх дружин їм не почуть, Не бачить довго їм, мабуть, Коханих рідних... Та вони Розстались з Озером своїм, Щоб не зів’яли дні весни В ярмі варязькому, тяжкім, Щоб кожному не впасти в прах, Щоб тіні предків, вставши з мли, З німим докором на устах Тривожить сон їх не прийшли!.. О, Чорнобоже, якби ти Поміг цьому удару мсти!.. Була нерівна боротьба... І от війна! і от судьба!.. «Для чого я свій меч виймав, І душу веселила кров? – Один із юнаків сказав. – Ми перемог не стрінем знов, А наші імена й життя, Мабуть, покриє забуття; Жаданий подвиг каш, як тінь, Забуде люд в прийдешні дні: Так незакінчений курінь Розносять вихорі буйні!» «О горе, – інший далі вів, – Яка жахлива лють богів! Та хай впаде й на ворогів Зорею гибелі той гнів, Хай в битві страх охопить їх, Хай знайдуть смерть від стріл своїх!» Так говорили всі гуртом Вигнанці. Тут підвівсь один... З руками, склавши їх хрестом, З блідим нахмуреним чолом Мить на хвилясту млу долин Дивився, мов чогось шукав, І старикові так сказав: «Мов пестощі жіночих рук, Зм’якшає горе пісні звук. Ти, Інгелоте, заспівай – Що хочеш сам! – що хочеш сам, Щоб тугу, біль зменшити нам, Бо серце висушили вкрай. Співай комусь! Моя в тім честь, Що помста – це вінець бажань: Що буде, що було, що єсть, Все перед помстою – лиш твань)" «Вадиме! – відповів старий, – Чом не для тебе? Сину мій! А втім... Що звірив ти мені, Засне у серця глибині! Я в серці пісні не втаю, – Тож слухай пісню ти мою!» В волоссі сивого бійця Забились крила вітерця, Натхненний погляд заяснів, І гучно пісня розляглась. Уривчасто вона неслась, Мов гул стихаючих боїв. Потік під пагорбом в цей час, Зривавши мох з каміння й пнів, Лиш їй співзвучно гомонів, І навіть привиди бійців, Схилившись з димних хмар, без слів Вслухались, втамувавши мсту, В цю пісню дику і просту! – Пісня ІнгелотаЛюди мудрі позбиралися При постелі Гостомисловій – Смерть над ним літає яструбом! – Але, руку клонячи слабку, Він до друзів держить річ таку: «Ах, ви люди новгородські! Поміж вас змія незгод шипить. Кличте князя чужоземного, Краєм нашим хай володає!» – Так сказав, вмиравши, Гостомисл. Кривичі, слов’яни, весь і чудь Шлють послів за море синєє, Щоб князів з варягів кликати. «Край наш славен – та ладу нема!» – Кажуть так посли князям чужим. Рурік2, Трувор і Сінав клялись За собою не вести дружин; Та на ранок сила блиснула Гострих списів, білих парусів Крізь лазуровий туман морський!.. Обманулись ви, сини слов’ян! Чий біліє стан під го́родом? Завтра, завтра навісний варяг Буде князем Новогорода, Завтра будете рабами ви!.. Тридцять юнаків збираються – Помста й гнів – в душі, відчай – в очах – Ночі мла покрила пагорби, Повний місяць встав – з’являються Юнаки в заснулий вражий стан! Спершись на щити, варяги сплять, Місяць грає в кучерях бійців. – Ось їх кров тече вже струменем, Гине ворог – але що за шум? Чий це спис у щит ударився? І схопилися пробуджені, Злоба в криках, в русі їхньому! – Довго юнаки змагалися... Тільки шість із них зосталося... Мир костям убитих в полі тім! Княжить Рурік в Новогороді, В диких хащах бродять шестеро: З ними сивий є старик один – Про святу вітчизну він співа. Він співа про вольність милую! – * * *«Невже ми будем лиш співать, Або у розпачі німім Ганьбу вітчизни споглядать; Брати мої? – спитав Вадим. – Великий Чорнобог, клянусь І перший і останній раз: Перед варягом не зігнусь! – Чи він, чи я: один із нас Загине! Це узнає світ!.. Хай переходить з роду в рід Ця чутка – й не змовка весь час; Ми вороги навік!» – сказав, І на коліна він упав, І руки стис, дививсь в простор. І страшно зір його горів; Червоно-чорний метеор Із хмари в хмару пролетів! Звелися і пішли, сумні, По стежці дикій та вузькій. – Курився довго дим густий На тім горбі, і довго пні Тріщали в кволому вогні, Що чабанів безжурних звав, Кролів та пугачів лякав І ластівок у вишині!.. Із хмар ковзнувши віддалік, На море ліг кривавий блік; І сонце вже щитом жарким Заходить в свій підводний дім. Лиш вод варязьких крутії, Підвівши голови свої На захід гаснучий, не сплять – Шепочуть, товпляться й шумлять. І сарна на стрімкім шпилі, Чорніючи в далекій млі, Недвижно, як той дух, зорить Туди, де небосхил горить. Сьогодні з рідних берегів Зійшло у човен сім бійців: Один старик, шість молодих! – Вадим відважний поміж них. І білий парус понесло Поривом вітру, і весло Ударилось об вал морський. В човні Вадим стояв блідий Між вигнанців-товаришів, Подібний привиду морів! Що думав він, за. що болів – Старому навіть не відкрив. В прощальнім погляді його Все те відбилося, чого Не можна передати враз. А човен віддалявсь в цей час, Лишивши піни білий слід; У нім стояв хмурний Вадим; І спогади минулих літ Стискали серце чимсь важким... В який далекий край, журні, Вони зібрались, що шукать? Хто може це переказать? Ніхто! – Біжать юрбою дні!.. На бескиді, на висоті Зростають квіти молоді: Так в серці грізного бійця Любов квітує. До кінця Він вірний почуттю цьому, Як слову вірний він свому. Вадим любив. Хто не любив? Хто звіривсь тільки-но уму – І голос серця заглушив? – Як степ, як море в бурі час, Така любов в краю у нас... Як в раннім небі зірки світ, Прекрасна Леда. Це ж вона, Мов півдня свіжого весна, І горда, мов пустельний квіт. Як пісня юності легка, Як птиця вольності прудка, Як ніжні спомини дітей, І з сумом голубих очей Хороша Леда. – І кохав Вадим. – Чи ж він взаємність мав? О, ні! – байдужий Леди зір Зневаги холод закував: Його погорджено. З тих пір Він так любив, він так страждав! Та до принижень, до мольби Не міг себе він допустить; Міг зневажати вдар судьби І міг про це не говорить. Хотів нести він в інший світ Весь пломінь пристрастей своїх; Та пам’ять, сльози довгих літ!.. Чи встоїть хто супроти них? – І рана, спершу неважка, Що день, то глибшою була, Слова ж утіхи в юнака Не стерли хмурості з чола. Свобода, помста і любов – Все раптом хвилювало кров; І прагнув Інгелот завжди Тривожить пристрасті його, Жадаючи у них знайти Користь для краю для свого. Нема тобі, старик, обвин! Ти дикий, грізний слов’янин, Та ти, старик, хоч і такий, – Все ж виплекав огонь святий!.. – І от коли в човні Вадим Полинув обширом морським, В очах його в хвилину цю Глибокий сум чуття відбив. Та зойку й болю – вітерцю Він на прощання не явив. І ні одна сльоза, повір, Йому не застелила зір. Свій рідний край покинув він, Де гри дитинства, як могли, Йому забави принесли, Де всі надії тих годин Його лукаво обійшли, Й лише чуття самої мсти Додому може привести! – * * *Зими срібляста пелена Покрила гори, луг і ліс. Князь Рурік вже меча затис І з військом вирушив... Війна! Лягли сніги глибокі скрізь; На вітах іній. Льодостав Поверхню рівних вод скував. До тихих сіл у час нічний Вовків підходять табуни: Мороз. Метелиця шумить, Ялина клониться щомить. І день зорить із висоти І за туман спішить зайти, І подорожній у полях Дарма шука незірний шлях; Вже не побачить друзів він, Його чекає тут загин, Повинен згнить в чужих краях Несхований людини прах!.. Чому це за́грава блищить? Вороже місто там горить? – То Руріка огненна мста. Але чи скоро вже верта Він з данню? Дума князь впустить У піхви меч із владних рук? І чи не час йому спинить Війни зловісний, буйний гук? Ніч. Темно в зимній далині. Весь Новгород в глибокім сні, І тиша все оповила; Лиш брех собачий спроквола Доносить вітер в тишині. Лише в халупі край стола Лучина допізна горить, І Леда там при ній сидить Сама; немовкнуче давно Пряде-гуде веретено В її руці. Стара в ту мить Над снігом вийшла ворожить. Нарешті, мати увійшла: І зморшки зблідлого чола, І хитрий, бистрий зір з-під вій, Все жахом дихало у ній. В судомних рухах висхлих рук Душі помітна боротьба. Невже біду несе судьба? Невже ж то ряд жорстоких мук Мистецтвом потайним цю ніч В майбутнім вгледіла вона? – Тремтить дочка, не сміє річ Вести. Ворожка вкрай хмурна Вона замислена, сумна. І поки півень заспівав, Старої маячню чудну Вчувала Леда. Хто б тут спав? В цей час було їй не до сну!.. А вдень перед віконцем тим Узріли люди круг чіткий, І сніг був витоптаний в нім, І довго в місті гомінкім Тоді недобрі йшли чутки... Вже шостий місяць помина, Давно закінчена війна. Князь Рурік і вожді в цей час Спокійно ждуть, коли весна Дощі пошле, дихнувши враз На ще незаймані сніги, Коли зажурені луги Розквітнуть опісля дощів, Коли над озером кущі Зазеленіють, і струмки Заграють в піні молодій, І в гаї Лади в час нічний Затьохка соловей дзвінкий. Тоді меча піднімуть знов, І потече сусідів кров, І перед загравою в ніч Прогляне острах з людських віч. Облеслива надій мана! Душа слов’ян одним жила – Приходом вольності: весна Прийшла – та вольність не прийшла. І їхні змови і слова Варяг-володар зневажав; Закони їхні і права Він без уваги залишав. З бійцями, що вселяли страх, Виходив до людей варяг, Свої звитяги рахував, Лукавим словом умовляв! Рука облесника-митця Владала натовпом дурним; – І благороднії серця Томились смутком потайним... І свято Лади вже гряде. Повсюди радість! Наче рій, Що лине з вулика, шумний, Так з Новгорода тлум людей До гаю близького іде. Прийшли. Вінки з квіток лугів На їх видніють головах, І лунко співи в честь богів Уже дзвенять на берегах Ільменя. синього. Любов Під тінню липових алей Таїться від людських очей. Старик в досаді, хмуробров, На гри юнацькі в гарний день Не дивиться. Стареча кров Не заважа співать пісень Про Дідо-Ладо. – Ось зійшов Круглявий місяць золотий Над гай стемнілий густий; Він був і тихий і ясний, Як Леди серденько в цей час... Але чому четвертий раз З-під клена, що гілля простер, Очей не зводить з Леди князь? Про що він думає тепер? Чом саме цей з усіх танків Його увагу полонив?.. Душа невинна, бійсь його! Цей зір, в якім жага сліпа, Жагучих пристрастей вогонь, Тебе погубить, і ганьба Впаде на голову твою; Мов смерті власної, страшись, Щоб не промовив він: люблю! – Його слова, – трутизни слизь. – Ти знай – в князів нема жалю: Зненависть їх, як їх любов, Завжди несе прокляття бід; І першу вдовольнить лиш кров, А другу лиш дівочий стид. Край закоптілого вікна Ворожка, сидячи одна, Жде доньку й не склепляє віч. Де ж Леда? Що робити? – Ніч. З-за хмари місяць вирина!.. Проходять юрби без кінця, Старуха дивиться в вікно, Неспокій зник з її лиця, І мовчанка уже давно Застигла на її вустах; Лиш тайни дивної лягло Тавро на темне їй чоло, І вид її наводить страх. Глядить на місяць раз у раз. – Спливає час, нудотний час!.. І ось у двері стук – як грім: І раптом Леда входить в дім І падає до ніг її: І коси, наче ручаї, І погляд острахом горить. «Загинула! Нещасна мить, – У мене вирвав він любов; Я не знайду спокою знов... Наш князь – розбійник! лиходій/ Проклін розбійнику, проклін! Мої мольби відкинув він! О, мамо! ти хоч пожалій, Дочці погибель заподій!..» «Не подолать закон судьби; Ми перед ним усі раби», – Стара на те сказала їй. Звелася Леда, хто б пізнав? – Здававсь несамовитим зір... І вийшла геть вона. З тих пір З дівочих вуст не вилітав Ні ремства звук, ані докір. Ховаючи пониклий вид, В печалі, затаївши стид, На затуманений Ільмень Дивилась Леда цілий день З високих скель берегових. Її ніхто впізнать не міг: Здіймалась без надії грудь, Зник гордої усмішки слід, На щоки – страшно й позирнуть: Бліді, мов ранку перший світ. Зів’яла у цвітінні літ!.. І юне серце ранить їй Дівчат глузливих сміх їдкий, І мати гнівно гонить пріч; Вона одна і день і ніч. Так колос в полі, по жнивах, Женцем забутий, на вітрах Стоїть самотній, ув імлі, І вітер гне його к землі!.. Якось в туманний день, журна, Пропала діва. Тінь нічна Геть зникла; ще зоря зійшла – І що ж? – зоря не привела Додому дівчину мою. Ніхто не знав в усім краю, Де зникла; смерть її й життя Немов пішли у забуття!.. І жалкували юнаки, Прокльони тайні їх неслись, Але в їх душах не знайшлись Колишніх днів чуття палкі, Коли за честь дівчат – свята Мечем бійця платила мста. Та на землі була одна Рука, що хтіла відомстить, І серце, де любов убить Не мала сили й чужина!.. І поки чорних хмар сувій Не вкрив ще світ слабких надій, І мимовільних сліз ручай Підступно не наповнив вкрай Очей, що радості ще ждуть, І поки можемо забуть Хоч на хвилину світлі дні, І зради, й пристрасті буйні́, Як ми любилися тоді, Й серця тремтіли молоді; І поки можем в час дозвіль Страшну не помічати ціль, Не хвилювать юнацький ум, Отруйливих багато дум Стривожити бояться нас! – Та неминучий прийде час, – І пізно або рано він Всі мрії прирече на скін, Завісу давнього знесе, Отруїть у майбутнім все; Осяє прірву на путі, І нас (хоч тяжко б нам було) Будь-що примусить, нам на зло, Зневажить мрії золоті; Та інший відтоді обман Душевних не злікує ран! – Високий дуб, краса горбів, Перед появою снігів Вже ронить лист, та навесні Він знов в короні листяній, І, взеленівши, в жаркий день Він прохолодну тінь кладе, Шумить круг нього буревій, Та-нездоланний велет мій; Коли ж перуни з верховин Ударять в корінь кремезний, То у зелене листя він Вже не одягнеться ніяк... З людиною буває так!.. * * *Світає – схід вже побілів І осіяв вершини гір, – І засинів німотний бір, І вже на вод дзеркальних шир Лягає тінь од берегів, І над болотом, між кущів, Вогні заблукані спішать Від денних утекти вогнів, І птиці озера шумлять Поміж затишних комишів. Летить в пустелю крук леткий, І в непроглядну пітьму пущ Тікає дикий звір чимдуж. І хвилями туман важкий Поміж зубчатих скель устав, Куди ніхто не проникав, Де мох вільготний та густий Вкриває камінь віковий!.. Зійшла зоря – чи ж звана ким? – Вона одно освітить всім: Вона освітить прірву тьми, Де гинемо навічно ми; І знову жертви ворогів Їй доведеться освітить, І в серці кожного убить Всі радощі минулих днів; Жалю не візьме, а відтак І спогадів не вб’є ніяк!.. Два подорожніх в ранній млі Ідуть по скривдженій землі Тропою до слов’янських гір; І сонце вабить їхній зір, Між гілок сяючи густих Беріз і сосон вікових. – Один ще зовсім молодий, А другий – сивий та худий. Чужа одежа в них; юнак Несе зі стрілами сайдак, І лук, і весь в іржі, стремить Його шишак, і меч дзвенить На ньому – борозни біди Та ще минулих битв сліди Видніють; погляд, що спахне І рухи – свідчать про одне, – Що не погас огонь святий В душі слов’ян, в душі живій...» Суворий вид, хода гучна, І мова їхня вкрай сумна: «Прошу тебе я, не зменшай Душі моєї захват! Знов Я тут, і знову рідний край Вигнанця стрінути готов; Мов зірка, сяючи здаля, Мене надія звеселя; Я дім побачу, де родивсь, Де рід мій бучно веселивсь, Де гравсь мечем я в давні дні» Хоч заважкий був меч мені. Там виріс я, там захищав Своїх богів, свої права, Там за свободу б я упав, Коли б не чув твої слова, Старик! де ж задуми твої? Ти ж бачив – полягли в крові Слов’ян нескорені сини На бойовищах чужини! Чужий народ нам не поміг, Збагнути правди він не зміг, Гостей за недругів вважав. Старик! старик! Хто б відгадав, Що друзів прах поляже десь В землі незнаній та чужій, Що під блакитністю небес Вадим та Інгелот старий У серці збережуть своїм Старої вольності любов, Що їм судилось, тільки їм Побачити вітчизну знов?.. Можливо, наша вість свята Не визве сліз у стрічі час З очей, які побачать нас. Можливо, справедлива мста Не здійсниться у третій раз!..» Так юний воїн проказав; Він вогким поглядом блукав По диких соснах, по ярах І по туманних небесах: «Хай так! – старик йому в одвіт, – Але через багато літ Все буде славитись Вадим, І іменем твоїм грізним Народи устрашать князів, Бо в ньому воля, помста й гніві І скажуть всі: за милий край Без роздуму пролив він кров, Зневажив щастя і любов... Дивуйсь – і вчинки переймай!» Із усміхом гірким боєць Хтів не дивитися тоді На діда: груди молоді Журба душила, мов свинець; Згадав любов, хвилини втіх; Жагою серце потряслось І мимоволі з вуст блідих Це хвилювання б пролилось, Коли б він страх здолати вмів, Що тільки зойк, замісто слів, Порушить мовчанку кругом; І він, поникнувши чолом, Ходу помітно приспішав І тільки слухав та мовчав. Ідуть-побачили курган Крізь синій вранішній туман; Кругом шипшина та реп’ях, А на пустельних бур’янах Нерушно біле щось лежить. І дикий яструб тут сидить, Як дух лісів, на темних пнях, То відлетить, то підлетить, І враз, уздрівши між дубів Здаля нежданих мандрівців, На ноги яструб раптом звівсь, Змахнув крилом і полетів, І, піднімаючись увись, Мов човен серед хвиль, чорнів!.. На тім горбі, в траві густій Похолоділий труп лежав, Німий, забутий та блідий; ! вітер пелену зривав Та злотом кучерів іграв, І навіть не боявся дуть На дівчини невинну грудь, Яка так ніжно розцвіла, Яка білішою була За сніг узимку. Смерті мла Безжально зір оповила, І незрівнянна та рука Була вже синя і жорстка... До мертвої ступив Вадим... Та що за зміна раптом з ним? – Він затремтів, поблід, поник... І враз розлігся зойк, чи крик Між кам’янистих верховин... Був на останній схожий він! І той, хто б крик оцей сприйняв, Напевне б сам собі сказав, Що краща з струн душі в цей час Порвалась, лопнула ураз!.. Якби лише сама любов У серці витязя жила, То він не спам’ятався б знов; Та помста все перемогла. Він довго на землі лежав, Слова химерні шепотав, І лиш старик збагнути міг, Що тільки помсту вій зберіг. І от страждалець врешті встав: «Не все я стерпів? – він сказав. – О, Інгелот! чи ти любив? – Поглянь на Леду. Сполотнів Прекрасний вид у смертнім сні... Скажи... або – не треба, ні... Я вирішив! На помсту йду, Нічого в світі я не жду: Тут я знайшов, тут загубив Все, що шукав, все, що любив!..» Меча він видобув за мить, І розпочав могилу рить. Старий, зітхнувши, укріпив У нім бадьорість так, як міг, І юнакові допоміг. Готовий смерті дім тісний, Ось дерен і надгробний слуп, В сиру могилу Леди труп Кладуть.... І в тиші мовчазній Над нею пагорб зачорнів, І вогкий дерен землю вкрив, І камінь височить над ним. Без дум, без трепету, без сліз Останню шану склав Вадим, І день оцей, неначе дим, Любов і мрію геть поніс. Тепер на світі він – один. З порожньою душею він На камінь надмогильний сів, Рукою по чолу провів; Та сум – його владар тепер: З чола він зморшок не зітер! Та серце палко билось знов, І вгамувать не міг він кров!.. «О діво! мир твоїм костям! – Старий промовив чоловік, – Одна мета судилась нам, Скінчить на цьому кожний вік, Безумець ремствувати звик На цей грізний закон судьби: Пощо? – ми всі його раби!» Звелися і пішли вони В безмежну даль голубизни!.. Ясний горить на небі день, І золоті спішать хмарки, Синіє течія ріки, І рівний, ніби скло, Ільмень. Із Новогорода народ До бережних іде висот. Високий там стоїть курган; На нім священний істукан, Зображуючи бога битв, Біліє. В час торжеств та бід Предмет подяк, предмет молитв, Стоїть він тут багато літ; Та князь недавно перед ним Схиливсь в обоженні німім. Варягів хижих володар, Богам він обіцяє в дар Плоди щасливої війни. Лунає пісня в честь богів; І пишні розсипи дарів На горб святий кладуть вони!.. І люд розсипавсь між кущів: Палають пні, бенкет шумить, І Рурік весело сидить Серед старих своїх вождів!.. Та що за крик? І звідки він? І хто цей воїн молодий? Хто кличе Руріка на бій? Кого чекає тут загин?.. В іржавім шишаці своїм Булат в руці трима Вадим, Волосся в’ється по плечах, Відчай і помста ув очах. «Варяже, – мовив, – гей, виходь! Свобідне серце побороть Ти спробуй-но... Здійсни в цю мить Свій чорний злочин до кінця; Загибель одного бійця Не може край мій погубить: Вже й так він коло ніг чужих Забув про дні звитяг своїх!.. Новогородці! Люде мій, Не плач... Вітчизні дорогій Життя і щастя я приніс... Не вимага свобода сліз!» І він змахнув мечем своїм, Той меч – як блискавка і грім; І мова душі потрясла, Та пробудить їх не змогла!.. Схопивсь бундючний, лютий князь І вийняв меч, як в бурях січ, Де голови стинав із пліч; Схопивсь – і битва почалась. З своїм булатом бойовим На князя кинувся Вадим; Так в океані вал встає, На бистрий човен грізно мчить – І – зразу човен розіб’є, Або ж – розбитий сам умить. І довго тягся час борні, І довго вижидання страх У глядачів палав в очах, – Та витязя-сміливця дні Вже злічені на небесах!.. Варязька радість гомінка. Поглянув князь на юнака: Вадима, що на смерть стояв, Уже нещадний меч розтяв. Вадим на землю тихо впав, Не подививсь, не простогнав. – Він пав у крові, й пав один – Останній вольний словянин! – * * *Як ночі росяна імла На темні пагорби лягла, Як зір у небі – де їм лік? – o Рясніш ставало, й молодик Простори сріблив водяні, Мисливець пізно в тумані Ішов якось через поля, І ось про що він опісля Перед хатиною батьків Жоні та друзям розповів: «Мені здалось, що за горбом, Зігнувшись, чоловік стояв З волоссям білим над чолом, Когось насилу піднімав; І, взявши щось на плечі, враз Він рушив – я тоді уздрів, Що труп у старика чорнів На плечах. Збочив я в той час З дороги. Місяць так світив, Що я побачив: ближній ліс Узяв старого у полон. Він зник з мерцем, якого ніс, Мов ранком той облудний сон!..» Над озером не бачив ти, Жильцю убогий бідних сіл, Шпиля страшної висоти, В його ногах – зелений діл? Жовтаві пахмурні квітки Та ялівця чагарники Ростуть в глухій самотині. Два сірих камені, сумні, З землі, де трави проросли, Замшілі голови звели: Під ними спить останнім сном, З своїм мечем, з своїм щитом, Хто за вітчизну йшов на бій – Свободи витязь молодий! –
1 Коли такий герой народився знову? Байрон. Гяур.
2 Так у Лєрмонтова. – Ред.
|