1Я знав його: ми мандрували з ним У горах Сходу... І нудьгу вигнання Ділили рівно. Злигодням отим Настав кінець: збулись мої бажання – Я повернувся в край коханий свій, А він не дочекавсь на ту хвилину: В походному наметі, як билину, Спалив його недуги суховій, Внівець пустивши мальовничий рій Його натхнень, ще темних, недоспілих, Надій обдурених і жалкувань спізнілих... 2А він родивсь для тих надій, стремлінь, Поезії і щастя... та, сміливий – З дитячих рано вирвався одінь І кинув серце в вир життя шумливий, І світ не змилувавсь – і бог не спас. Та до кінця, серед тривог потужних, Серед пустель, серед людей байдужих, В нім тихий пломінь почуття не гас: Він зберігав і блиск очей весь час, І сміх дитячий свій, і слово ясне, І віру у людей, і у життя прекрасне... 3Та в самоті навіки він затих... Пером земля тобі, мій любий Саша! В землі нерідній, у полях чужих Спокійно єпи собі, як дружба наша, В німих могилах спогадів моїх. Ти вмер, як і багато хто – без шуму, Та з твердістю. І таємнича дума Блукала ще ясним твоїм чолом, Як очі вже взялись довічним сном; А слів твоїх останніх, ледве чутний Збагнути розумом не міг ніхто з присутніх... 4Чи був поклін то рідним берегам, А чи ім’я залишеного друга, Чи, може, жаль за молодим життям, Чи просто крик останньої недуги, Хто скаже нам! Твоїх останніх слів Ніколи пояснити не зуміє Уже ніхто. Діла твої і мрії, І думи – все те зникло без слідів, Немов хмарини літніх вечорів: Ледь схопляться, вже й вітер розвіває... Ізвідкіля, куди, чого їм – хто спитає... 5Вони й сліда не кинуть на блакить, Як та любов дитяча скоробіжна, Як мрія, що ніколи і на мить Не повіряв її він дружбі ніжній... Яка потреба!.. Хай забуде світ Таке чуже йому життя, незнане: Нащо тобі вінкіи його пошани І терня брехень, сховане у цвіт Ти не годив йому, ти з юних літ Відкинув геть те золоте кайдання: Любив ти моря шум і степу німування – 6І пасма гір, і небо голубе... І круг твоєї бідної могили Усе, що тішило в житті тебе. Отак чудесно доля сполучила. Синіє степ, і срібляним вінком Його навкруг Кавказ оповиває; Над морем він, похмурившись, дрімає, Як велетень, схилившись над щитом, Оповідання хвилі наслухає... А море Чорнеє шумить і вічно грає.
|