|
П’ємо ми з келиха буття З закритими очима, Змочивши вінця за життя Украй слізьми своїми. Та як настане смертний час, Пов’язка геть спадає, І все, що чарувало нас, З пов’язкою зникає, – Тоді ми бачим, що пуста Була злотиста чаша, Що в ній – лиш мрії жагота, І що вона – не наша!
|