|
Весь повен спогадів про юності горіння, Таємних радощів таємного тремтіння, Усе дивлюсь, дитя, я на красу твою... О, якби знало ти, як я тебе люблю! Не може юний сміх мене не хвилювати, І кудрі золоті, і бистрі оченята, І голосок дзвінкий! – Чи правда? Всюди чуть: На неї схожий ти... Минулось, не вернуть! Змінили як її ці роки нещасливі, У серці образ той лиш мрії незрадливі Ще бережуть: це полум’я ясне Її очей... А ти, чи любиш ти мене? Чи, може, ніжність ця непрошена дратує? Як оченята ці так часто я цілую, Боюсь ланити я сльозами обпекти... Дивись, не говори ані про мене ти, Ні про печаль мою... Чи гнів, чи хвилювання Дитяче викличе у ній оповідання... Мені ж усе скажи. Коли в вечірній млі З ясною думою на схиленім чолі Дитячі молитви тобі вона шептала, І в знак хреста тобі персти твої складала, І ти знайомі всі та рідні імена Повторював услід, – скажи, тебе вона Чи ні за кого більш молитись не навчала? Можливо, бліднучи, ледь чутно вимовляла Імення, про яке забув ти, любий мій... Не згадуй більш його! Що ймення? Звук пустий! Хай буде тайною для тебе марне слово! Але якщо колись від неї випадково Почуєш ти його, – дитячі дні весни Згадай, і це ім’я, дитя, не прокляни!
|