|
Ясніє мій кинджал в оздобі золотій, Холодна і несхибна криця, І криє гарт його нещадний, бойовий, Старого сходу таємницю. Він верховинцеві товариш вірний був, І, не питаючи заплати, В боях йому не раз поваги роздобув, Скривавивши ворожі шати. Забаві він годив, немов слухняний раб, На глум – дзвонив грізним докором, Оздоба дорога в той час йому була б Ганебним і чудним убором. Господар ліг в бою, його ж на трупі взяв Козак із Терської станиці, І потім довго він занедбаний лежав Серед непотрібу в крамниці. І нині без піхов, побитих у війні, Героя приятель незрадний Повис як забавка у мене на стіні, Знеславлений і безпорадний. І нині вже ніхто в досвідчених руках Не оберта його пестливо, І напису на нім з побожністю в очах Не перечитує горливо. Поете! Чи не так за нашої доби, Забувши уділ свій високий, Всю міць свою зміняв ти на земні скарби, Все те, що мав у давні роки. Бувало, на луну речей твоїх палких Вставали вояки голінні, Твій вірш – то келих був на учтах гомінких, Кадило – в храмовім склепінні. І, мов господній дух, наказ юрбі німій Шугав, могутній і розлогий, Як горожанський дзвін на башті вічовій У дні напасті й перемоги. Та надокучив нам суворий твій язик, Нас тішить золота омана: Наш вік, старіючи, немов красуня, звик Ховати зморшки під рум’яна. Пророк осміяний, чи ти постанеш знов? Чи, нерішучий і тверезий, Не вирвеш марного із золотих піхов Свого заржавленого леза?
|