|
Сіяє мій кинджал в оздобі золотій, Клинок надійний без догани, Зберігши давню міць і гарт високий свій, У спадок ратним сходом даний. Він в горах вершнику служив багато літ, Не знав він плати за послугу; На грудях не один страшний лишив він слід І не одну прорвав кольчугу. Забави він ділив слухняніш за раба, Дзвенів у відповідь образам; В той час була б йому багата ця різьба Ганебною й чужою разом. Його за Тереком колись на трупі взяв Козак відважний із станиці. І довго потім він закинутий лежав В вірменській похідній крамниці. Та піховок тепер, побитих на війні, Не має друг героя бідний: Мов цяцька золота, блищить він на стіні, Такий безславний і безшкідний! Ніхто вже звиклою рукою в цій порі Його не чистить, не плекає, І напису на нім уранці на зорі Ніхто в молитві не читає. В розпещений наш вік, поете, чи не так І ти вже не в колишній шані, Змінив на злото власть, перед якою вояк Схиляв своє чоло в зачаруванні? Було розмірний звук твоїх могутніх слів Запалював бійця для битви; Потрібний він юрбі, як келих для медів. Як фіміам під час молитви. Літав над світом вірш, неначе дух ясний, І, відгук марень благородних, Звучав, немов той дзвін на вежі вічовій Під час торжеств і бід народних. Та мови простої нудний нам гордий спів, Нас тішать блищики й омана; Немов стара краса, наш світ себе привчив Ховати зморшки під рум’яна. Чи ти прокинешся, осміяний пророк! Чи вже для помсти у двобою Ти з піхов золотих не вирвеш свій клинок, Укритий весь зневаги ржою?..
|