|
Мовчки стояли юрбою в рядах, Коли хоронили ми друга; Щось піп полковий мурмотів – та в полях Ревіла осіння зав’юга. Навколо, де прах опочив дорогий, Ківери в тумані блищали, І шапка уланська, і меч бойовий На гробі тесовім лежали, – І билося серце в груді не одній, І в землю всі очі зорили, Немовби все те, що вже віддано їй, Вони в неї вирвать хотіли. Слізьми не проллялися марні жалі: Печаль наші душі стискала, І лунко прощальної жменя землі На дошку тесову упала. Прощай, наш товаришу, мало ти жив, Співець запальний синьоокий! Лиш вічную пам’ять ти в нас заслужив Та хрест дерев’яний високий.
|