|
В ущелині грізній Дар’ялу, Де Терек вирує в імлі. Над прірвою вежа стояла На чорній високій скалі. У вежі старій, височезній Цариця Тамара жила, Прекрасна, як ангел небесний, Як демон, підступна і зла. І там у тумані щоночі Яскрів промінець золотий, Впадав подорожньому в очі, Манив на спочинок нічний. І чувся там голос Тамари, Що кликав, жадав і благав, Всесильні були в ньому чари, Була невтолима жага. На голос незримої пері Йшов воїн, купець, мандрівник. Йому відчинялися двері, Стрічав його хмурий служник. В парчовій одежі сиділа На пишній постелі вона, Чекала на гостя... Іскрились Два кубки хмільного вина. Гарячі спліталися руки, До уст прилипали уста І дикі, нечувані звуки Всю ніч розлягалися там. Неначе до вежі пустої Ватаги коханців палких Зійшлися до тризни нічної, До буйних весільних утіх. Та щойно ранкове проміння Торкалось гірського хребта, Ізнову імла й безгоміння Нараз оселялися там. Лиш Терек гримів по камінню, Здіймаючи грізні вали; У клекоті вод білопінних За хвилями хвилі пливли. З риданням знеживлене тіло Спішили вони віднести; На вежі тоді щось біліло, Звідтіль долинало: прости. Так ніжне було те прощання, Так солодко голос звучав, Неначе майбутнє стрічання І пристрасті шал обіцяв.
|