|
В глибокій тіснині Дар’яла, Де риється Терек в імлі, Па скелі там вежа стояла, Чорніла на чорному тлі. В тій вежі високій і темній Цариця Тамара жила: Прекрасна, мов ангел надземний, Мов демон, підступна і зла. Щодня крізь туман опівночі Там огник блищав золотий, Впадав він мандрівнику в очі, Манив на спочинок нічний. І чуть було голос Тамари, Він весь був бажання й жага, Всевладні були в нього чари, Була таємнича снага. На голос манливої пері Йшов воїн, купець і пастух: Йому відчинялися двері, Стрічав його хмурий євнух. В пуховій постелі там білій, В парчі та у перлах, вона Чекала на гостя. Шипіли Дві пінисті чари вина. Сплітались розпалені руки, Несила рознятись устам. І дивні вчувалися звуки Всю ніч, не стихаючи там. Немовби північної хвилі Там сто юнаків запальних З жінками зійшлись на весіллі, На тризні поховань гучних. Та тільки ранкове світання Гірський осявало простір, Раптово і тьма, і мовчання З’являлись у вежу між гір. Лиш Терек в тіснині Дар’яла Гримів, аж здригалася мла, І хвиля на хвилю злітала, І хвиля за хвилею йшла; І з плачем загублене тіло В далекий несли вони край; Тоді ж у вікні щось біліло, І чуть було звідти: прощай! Таке було ніжне прощання Так солодко голос звучав, Немовби утіхи кохання І зустріч нову обіцяв.
|