|
В глибокім міжгір’ї Дар’яла, Де риється Терек у млі, Старезная башта стояла И чорніла на чорній скалі. В тій башті високій, негожій Цариця Тамара жила, Хороша, мов янгол той божий, Мов демон – лукава та зла. І там, що темрявої ночі, Блищав було промінь ясний, Мигтів подорожньому в очі І вабив на спокій нічний. Звідтіль чувся голос Тамари: Він весь був – і хіть, і жага, В ньому були демонські чари І влади царської вага. На голос незримої кралі Хапався купець і вояк; Його зустрічали ще здалі Й вели до красуні в конак. На пишному ложі, убрана У перли, в парчу чарівно, Чекала вона того пана – В двох кубках шуміло вино; Спліталися руки гарячі, До вуст прилипали вуста, І гуки заласні, кип’ячі Лунали всю ніч неспроста! Немов у порожній тій башті Сто хлопців палких і дівчат Зійшлись на гулянці та жарті Чи то на весіллі княжат. Але, скоро ранкове сяння Красило шпилі синіх гір, Зненацька стихало гуляння, Німіли і башта, і двір. Гурчав тільки Терек з провалля І гомоном тишу будив; За хвилею хвиля вганяла, Аж піна летіла з верхів. З плачем занімілеє тіло Ті хвилі несли в чужий край... Тоді щось в вікні миготіло, І линуло звідтіль: «Прощай!» Таке ж було любе прощання, Так солодко голос лунав, – Немов на розкішне кохання, На пестощі й втіхи вітав.
|