|
Не діжду вже я волі, здається, А в в’язниці день роком стається, І далеко з вікна до землі, А за дверми стоять вартові. Вже б давно мене з’їла ся клітка, Якби не моя люба сусідка... Ми прокинулись нині до дня – Я легенько вклонивсь їй з вікна. Розділивши, зв’язала нас доля, Познайомила спільна неволя, Порівняло бажання одно І кратоване згуста вікно. При вікні я ранісько сідаю, Ненаситно на двір виглядаю, – А віконце насупроти – брязь! Відхилявсь заслінка нараз!.. Ось на мене «вона» зором вергла І головку на руку підперла, А з плеча, мов здунув вітерок, Дзяпканистий сковзнувся платок. Але блідність їй личко вкриває, І сидить вона, сумно зітхає, Видно, думка важка дошкуля, Певно, тужить на волю, як я! Не тужи, моя мила сусідко! Захоти лиш – отвориться клітка І, мов пташки свобіднії, ми В степ широкий линемо з тюрми. Ти ключі вкради в батька, кохана, Вартових понапоюй доп’яна, А вже з тим, що при дверях он там, Я зумію упоратись й сам. Лиш ніч вибери темну для того, І вітцеві вина дай хмільного, І повісь для познаки мені Дзяпканистий платок у вікні.
|