|
Не діждатись мені, мабуть, волі, Дні тюремні спливають поволі, До вікна – дотягнися, зумій, За дверима стоїть вартовий. Я помер би давно вже в цій клітці, Та спасибі гарненькій сусідці!.. Ми прокинулись світ не зоря, Я кивнув їй сьогодні здаля. Нас незлучно здружила неволя, Познайомила спільна недоля, Поріднило бажання одно Та у ґратах подвійних вікно. До вікна лиш підсяду я зранку, Задивлюсь на далеку фіранку, Як навпроти віконечко – брязь! І фіранка уже піднялась. Як на мене вона подивилась! Головою на ручку схилилась, А хустина смугаста мала, Мов од вітру, з плеча попливла. Та бліді її груди дівочі, І туманить сльоза її очі, Чей, в’ялить її думка моя, Хоче волі вона, як і я. Не сумуй, моя мила сусідко... Забажай – і одчиниться клітка, І мов, птиці, удвох відціля Подамось ми на вільні поля. Ти у батька ключі мені вкрадеш Та сторожу за пляшку посадиш, А вже з тим, що на дверях, і сам Собі раду, не бійся, я дам – Вибирай тільки нічку темнішу, Влий для батька чарчину хмільнішу Та хустину, щоб знати мені, Ту смугасту повісь на вікні.
|