В південний жар, в долині Дагестана, З свинцем в груді лежав нерушно я в тиші, глибока парувала рана, по краплі кров точилася моя. Лежав один я па піску долини, Громади скель підводились кругом, І промінь пік янтарні їх вершини, І пік мене... Та спав я мертвим сном. І марив я далекими огнями... Бенкет справляла рідна сторона. Між юних жон, овінчаних цвітами, розмова йшла про мене голосна. Між них одна задумано сиділа, така прекрасна, юна й мовчазна, немов пірнула в море посмутніле душею й тілом огненим вона. І снилась їй долина Дагестана, знайомий труп лежав в долині тій, в його груді диміла чорно рана, і багрянів пісок в крові густій.
|