Поет упав! – Невільник честі Загинув в зашморгу чуток. Свинець у грудях. Муки хресні. І гордий спів навіки змовк!.. О, не знесла душа поета Пліток ганебних передзвін. Він повставав, він рвав тенета Завжди один... й убитий він! Убитий!.. Що тепер ридання, Хор дифірамбів, похвала І жалюгідні оправдання? Здійснила вирок доля зла! Хіба не ви так злісно гнали Його сміливий, вільний дар І на потіху роздували Пожежі вичахлої жар? Тепер радійте... бо вогненні Ці муки він вже не стерпів. Погас, як світоч, дивний геній, Вінок врочистий помарнів. Його холоднокровний вбивця Натис курок... упав поет. Не стислось серце у злостивця, І не здригнувся пістолет. Чом дивуватись?.. В край нерідний, Як сотні інших втікачів, На лови щастя і чинів Прибув до нас чужак негідний; Сміявся він і зневажав Народ і звичай. Для забави Не пощадив він нашу славу, Не уявляв у мить криваву, На кого руку підіймав!.. Поет убитий – і в могилі, Як той співець, незвіданий, та милий2, Добуток ревнощів гризьких, Його прославив на натхненній хвилі Й загинув, як і він, від підлої руки. Навіщо кинув світ, де дружба милостива, І в світ оцей вступив, задушливий і мстивий – Для серця вільного і щирих почуттів? Навіщо руку дав наклепникам нікчемним, Притворній ніжності повіривши даремно, Він, що з юнацтва людство зрозумів?.. Вінок з троянд зняли, відтак вінець терновий, Обвитий лаврами, наділи на чоло: А шпичаки йому до крові Впивались в плоть, як в душу зло. І ув останню мить його душа крилата Труїлась в глумові принизливих затій, Так і помер – з жадобою відплати В досаді потайній від згаяних надій. Затихли співи чарівливі, Уже вони не зазвучать: Причал співця тісний, тужливий, І на вустах його печать. А ви, наступники-невдахи Своєю підлістю прославлених батьків, П’ятою рабською ви топчетесь по праху, По залишках змиршавілих родів! Жадливим юрмиськом стовбичите при троні – Звитяги, Вольності і Генія кати! Ховаєтесь під захистом закону, І перед вами суд земний – тремти!.. Та є і Божий суд, розпусники пихаті! Він прийде, грізний суд; Він не підвладний дзвону злата, І справи, і думки він знає завчасу. Тоді не вдасться вам відбутися брехнею, Вона не допоможе знов, І кров’ю чорною не змиєте своєю Поета праведного кров!
1 Епіграф узятий із трагедії французького письменника Жана де Ротру (1609-1650) «Венцеслав», 1648.
2 Мова про Володимира Лєнського (за романом О.С.Пушкіна «Євгеній Онєгін»).
|