|
Відколи вічний дав суддя Мені всевідання пророче, Сторінки злості й зопсуття Скрізь увижають віщі очі. Я скрізь любов вістити став І правди чистої науку, А темний люд на мене зняв Озброєну камінням руку. Утік із міста я, нагий, Жалоби попелом укритий, І от в пустелі кам’яній Живу, господнім даром ситий. По слову вічного, земне Мені покірне там створіння, І зорі слухають мене І сиплють радісне проміння. Коли ж по вулицях міських Іду поспішною ходою, Старих я чую прикрий сміх І слово, значене хулою: «Дивіться, діти, приклад вам: Був гордий, розійшовся з нами, Хотів запевнить нас, що сам Говорить бог його устами. Дивіться ж, діти, онде він, – Який похилий і знебулий, Похмурий, темний, як зігнули Його зневага і проклін!»
|