|
Ох і царю єси, Йван Васильовичі Про тебе нашу пісню зложили ми Про твого любимого опричника И про одважного крамаренка Калашника. Ми співали її під торбанний дзвін І примовлювали та присловлювали; Православний люд нею тішився, А вельможний пан Ромодановський Чарку нам підніс меду доброго, А вельможна його біловидая Піднесла та на срібній таці нам Рушничок новий, шовком вишитий; Частували нас три дні, три ночі Та все слухали не наслухались. IОй не сяє в небі ясне сонечко, Не любують ним сині хмароньки: То сидить край стола за трапезою, Трапезує то в золотім вінці Ох і грізний цар, Йван Васильович. Позад нього стоять все прислужники, Насупроти його – все пани, княззя, По боках його – все опричники; Бенкетує цар в славу богові, А собі на здоволля й на втіхоньку. Усміхаючись, цар казав тоді В золотий свій ківш повно всипати Вина доброго ще й заморського Й піднести його до опричників. І пили усі, царя славили. Лишень-но один з тих опричників, Гей, лихий бояк, запальний юнак, Не мочив свій вус в золотім ковші; Він втопив у діл карі оченьки, На перса схилив буйну голову, А в персах була дума тяжкая. От насупив цар брови чорнії І на нього звів очі гострії, Мов шуляк зирнув з неба синього На голубонька сизокрилого, – Так бояк-юнак не підвів очей. От цар стукнув в діл патерицею, І в дубовий діл аж на півчверта Він загнав її стальовий шпиньок, – Так бояк-юнак не здрігнувсь і тут... От промовив цар грізне словонько, І прокинувсь тут добрий парубок. «Гей ти, вірний слуго, Кирибейвичу, Чи позаздрив ти нашій славоньці, А чи служба чесна надокучила? Коли сходить князь – зірки радісні, Що ясніш гулять їм по небові; А яка-бо з них зайде в хмароньку – Та на землю вниз мерщі котиться... Не гаразд тобі, Кирибейвичу, Зневажати так царські радості: Ти ж пак з роду сам із Скуратових, А згодований у Малютиних!» Одповідав так Кирибеєвич, Поклонившися в пояс Грізному: «Ой ти, царю наш, Йван Васильович, Не кори мене, хлопа скверного: Серця палкого не заллєш вином, Думу чорну ним не запоштуєш! Прогнівив тебе – царська воленькаї Покарать звели, втяти голову: Тягота вона плечам лицарським, До сирої землі й сама хилиться», йому цар на те, Йван Васильович: «Та об чім тобі тужить, парубче? Чи подерся твій парчовий жупан? Чи зібгавсь цілком шлик соболячий? Чи скарбниця твоя спорожнилася? Чи пощербилась шабля гострая? Або кінь підбивсь непідкований? Або, може, збив тебе в боїщі, На Москві-ріці крамаренко з ніг?» Одмовляє так Кирибеєвич, Похитавши вбік кучерявою: «Не родилась та чарівна рука Ні в панськім роду, ані в крамарськім! Степовий мій кінь ходить весело; Наче скло, горить шабля гострая; А на свято ми, з ласки царської, Не згірш іншого приберемося! Ох, як сяду-злечу на баскім коні За Москву-ріку прогулятися, Підв’яжуся я пасом шовковим, Набакир зломлю оксамитний шлик З чорним соболем на окромочці. На воротях стоять там на тесаних Красні дівойки й молодиченьки І любують, зорять та шепочуться; Лишень-но одна і не дивиться, А наміткою в пасах криється. На святій Русі, нашій нененьці, Не знайти такої вродоньки: Іде поплавом – мов лебедонька, Ясно дивиться – мов голубонька, Слово вимовить – соловейко сам; Пашуть щіченьки їй рожевії, Як зоря на небі божому; Русі косоньки злотопрядені З пліч їй падають пишно хвилями І цілують перса білії. Вона виросла в сім’ї крамарській, А наймення їй Ольга Дмитрівна. Як побачу я, – то і сам не свій: Руки дужі вниз мені падають, Очі сміливі затлумляються; Нудно, смутно мені, царю праведний, По світах самому никати. Остогидли мені прудкі коники, Остогидли мені парчі, єдваби, І не треба мені срібла, золота: З ким я маю ним поділитися, Перед ким юнацтвом вихвалюсь? Ох пусти мене на Донські степи, На козаче життя на вільнесеньке. Хай зложу я там буйну голову, Та зложу її на ворожий спис; Подуванить [там] татарва лиха Коня доброго, гостру шабельку І черкаське сідло бойовничеє. Карі очі мої шуляк виклює, Сиру кість мою дощі вибілять, І без похорон мій юнацький тлін На чотири краї геть розвіється!..» І сказав, сміючись, Йван Васильович: «Ну, мій вірний слуго, я твоїй біді, Твоїй скрутоньці дам порадоньку. Ось візьми перстеньок діамантовий Та візьми оці перли-намистечко, Сперш чолом удар здібній свахоньці, А по тім знадні подаруночки Перешли своїй Ользі Дмитрівні. Як до любу їй – грай весіллячко, Не до любу їй – нема гніватись». «Ох ти, царю єси, Йван Васильовичі Одурив тебе твій лукавий хлоп, Не сказав тобі правди щирої; Не сказав тобі, що красуня та В церкві божій вже перевінчана, Перевінчана з парнем-крамарем, По закону нашому християнському...» * * *Гей, співайте, браття, – та торбани ладьте! Гей ви, братці, пийте – діло розумійте! Та потіште ж ви пак вельможного І вельможну його біловидую! IIУ крамниці сидить огрядний юнак, Крамаренко Степан Парамонович, А по прозвищу пак Калашников; Крам шовковий він розгорта на вид, Словом ласкавим гостей зманює, Срібло, золото перелічує. Отже випав йому некорисний день: Ходять поуз все пани-дукарі, У крамницю його не заглядують. Дзвін замовк в церквах по вечерні вже, За Кремлем зоря гасне, жеврючи, Застилають небо хмароньки, – Жене хуга їх, завиваючи; Спорожнивсь широкий гостинний двір. Замика Степан Парамонович У крамниці своїй двері тесані, Ще й дубовії, замком з хитрощу; Зле-лихого пса та зубатого На ланцюг міцний він прив’язує. Та й потяг додому, замислившись, До господарки, за Москву-ріку. От ввіходить він в свій високий дім, І дивує Степан Парамонович: Не стріча його молода жона, Не накрито стола білим обрусом, А в кутку, де стоять образи святі, Одна свіченька ледве блимає. І гукнув він мерщій стару наймичку: «Ти, повідай, скажи, Єреміївно, Де сховалася, куди ділася В такий пізній час Ольга Дмитрівна? Певно, любії мої дітоньки Оце бігали, нагулялися, Що зарання так лягли спатоньки?» «Господине мій, Степан Парамонович! Я скажу тобі дивне дивонько: До вечерні пішла Ольга Дмитрівна; Уже й піп прийшов з паніматкою, Засвітили світ і вечеряють, – Господиня ж твоя по сю пороньку Не верталася з церкви божої; І не сплять твої малі дітоньки, Не пішли вони гулять в забавки, – Слізьми плачуть все, не вгамуються». Засмутивсь тоді смутком-думою Молодий крамаренко Калашников; До вікна він став, пильно дивиться, Придивляється вздовж по вулиці, А на вулиці ніч темнісінька, Сипле білий сніг, мов лопатою, Замітає геть чоловічий слід. Коли чує – в сінях дверми рипнуло, І по сходах біжить хтось-то похапцем; Обернувсь, – аж зирк! Світе-боже мій! Перед ним стоїть молода жона, Сполотніла вся, світить волосом; Коси русяві порозплітані, Снігом-інеєм пересипані; Божевільно їй очі дивляться, Шепотять вуста щось непевнеє. «Ох і де ти, жінко, тинялася? На якім майдані чи на дворищі, Що волосся тобі розкуйовджено, Що одежа твоя розпанахана? Ой гуляла ти, бенкет правила З паничами, знать, соколятами? Не на те ж бо ми перед образом Із тобою, жона, заручалися, Золотими перснями мінялися? Як замкну тебе за замок міцний, За дубові двері оковані, Аби й світу божого ти не бачила, Чесне ймення моє не ганебила...» І почувши те, Ольга Дмитрівна Затремтіла вся, мов голубонька, Затрусилася, як з осики лист, Слізьми вмилася тяжко-важенько И чоловікові в ноги кинулась: «Господине мій, красне сонечко! Хоч убий мене, а хоч вислухай! Твої речі ймуть, наче гострий ніж; Від них серденько в мене шарпає. Не боюся я смерті лютої, Не ляка мене поговір людський, А ляка мене твоя нелюбов. Із вечерні йшла я додомоньку, Вздовж по вулиці ще й самісінька, Мені й вчулося, наче сніг хрумтить, – Озирнулася – чоловік біжить. Мої ніженьки підломилися, Я закрилася вся наміткою... От за руки він міцно взяв мене І сказав мені тихим шепотом: «Що лякаєшся, красна зіронько? Я не злодій пак, душогуб лісний, Я слуга царю, царю Грізному, Прозиваюся Кирибейвичем, З сім’ї чесної, із Малютиної...» Тут сполохалась іще гірше я; Завернулася, пішла колесом Бідолашна моя голівонька. А він став мене цілувать, пестить Та, стискаючи, все приказує: «Ой скажи мені, чого хочеш ти, Моя ясочко дорогесенька? Хочеш золота, або каменю, Хочеш перлів ти чи оксамиту? Як царицю, я приберу тебе; Будуть всі тоді тобі заздрити. Ти не дай мені смерті наглої: Покохай мене, пригорни мене, Хоч один разок на прощаннячко!» І голубив він, цілував мене: На щоках моїх і тепер горять, Аж шаріють ще живим полум’ям Поцілунки ті його прокляті... А сусіди в хвіртку дивилися, Сміючись, на нас пальцем тикали. Як із рук його я сіпнулася І додому стрілою полинула, То лишились в руках у харцизника Мій квітчастий платок – твій даруночок, І намітка моя, шовком шитая. Знеповажив він, оганьбив мене, Мене, чесную, безпровинную... Що ж набрешуть всім злі сусідоньки? Кому на очі покажусь тепер? Ти не дай мене, свою вірную, Язикам лихим на посмішище! На кого ж, пріч тебе, й сподіватися? У кого попросить оборононьки? Сиротина я в білім світоньці, Рідний тато мій у сирій землі, Рядом з ним лежить моя матінка, А мій старший брат, сам ти відаєш, У чужім краю пропав без вісті, А мій менший брат – ще мале дитя, Ще мале дитя, нерозумнеє...» Говорила так Ольга Дмитрівна, Слізьми дрібними умиваючись. Посила Степан Парамонович, Посила по двох менших, братиків; І прийшли брати, уклонилися І таке йому слово мовили: «Розкажи ти нам, старший брате наш, Чи пригода тобі яка трапилась, Що покликав нас в таку глупу ніч, У ніч темряву та морозяну?» «А скажу я вам, любі братики, Що тяжка біда, люте горенько Наді мною це окошилося: Оганьбив сім’ю нашу чесную Злий опричник царський, Кирибеєвич; Не знесе душа кривди лютої, Не стерпить того серце мужнєє! Завтра буде пак навкулачки бій На Москві-ріці, при самім царі, І я виступлю на опричника, Буду битися до загину з ним. Як подужа він – то виходьте ви За святу, мовляв, щиру правдоньку. Не злякайтеся, милі братики! Бо молодші ви, свіжіш силою, На вас менш гріхів назбиралося, То ачей господь вас помилує!» А брати на те відповідали: «Куди вітер дме на високості, Туди й хмароньки йдуть покірливо; Як орел зове своїм клекотом На кривавеє поле-боїще, Зве бенкет чинить, мерлеців ховать, То орлята всі до його летять: Ти наш старший брат, другий батько нам, Чини сам здоров, як ти відаєш, А тебе вже ми не попустимо!» * * *Гей, співайте, браття, – та торбани ладьте! Гей ви, братці, пийте – діло розумійте! Та потіште ж ви пак вельможного І вельможну його біловидую! IIIНад Москвою уже злотоверхою, Над мурами кремльовими білими, З-за далеких лісів та з-за синіх гір, По покрівлях тесованих граючи, Сиві хмароньки розганяючи, Зоря жевріє, прокидається: Золотисті розтріпала кучері, Умивається снігами білими, Як красуня, любуючись в дзеркало, В небо чисте зорить, усміхається. Ох, нащо ти, зоре́, прокидалася? На яку радість ти розгулялася? Ой зіходились та збиралися Бояки́ завзяті московськії На Москву-ріку, на кулачний бій, Погуляти, для свята побавитись. І приїхав сам цар із дружиною, Із вельможними ще й опричниками; І казав розтягти ланцюг срібляний, Сутим золотом перекований. Оточили місце в двадцять п’ять сажнів На охоцький герць поодинчатий. І звелів от цар Йван Васильович Склик покликати дзвінким голосом: «Гей, де ви єсте, добрі молодці? Звеселіть царя, батька нашого! В коло герцьове виступайте ви: Хто поб’є кого, того цар обдарить; А кого поб’ють, тому бог простить!» Виступа юнак Кирибеєвич, Царю в пояса віддає чолом, З дужих пліч скида дорогі хутра, Оксамитом зверху покривані, Підпира у бік праву рученьку, А лівою справля шлик кармазовий, Дожидає собі супротивника... Тричі склик дзвінкий перекликали – Ні один бояк ані рушився, Всі стоять собі, озираються, Кожен кожного випиха вперед. Походжа опричник на просторі, З бояків плохих, знай, глузує він: «Га, принишкли всі, позамислились? Ну, нема вже що, обіцяюся Не губить душі ради празника, Попустить живим на покутоньку, Тільки втішу царя, батька нашого!» Коли це юрба розпанахалась, И виступа юнак, запальний бояк, Крамар то Степан Парамонович, А на прізвище він Калашников. Уклонився перш царю Грізному, Далі – Кремлеві та святим церквам, А по тім всьому люду руському. У його горять очі полум’ям, На опричника пильно дивляться. Супроти його зупинився він, Натяга міцні рукавиченьки, Розправля свої плечі дужії, Гладить бороду кучерявую. І сказав йому Кирибеєвич: «А скажи мені, добрий молодче, Ти якого ж то роду-племені, Яким йменням ти прозиваєшся? Аби знать, по кім править похорон, Аби чим було й похвалитися?» Одріка Степан Парамонович: «Мене звуть Степаном Калашником, А родився я в батька чесного И по закону жив по господньому: Не ганебив я жінки іншого, Не харцизничав ночі глупої, Не ховався я світу божого... І промовив ти щиру правдоньку: По одному з нас буде похорон, Не пізніше як завтра в полудень; І один із нас попохвалиться, З товаришами бенкетуючи... Не на жарт тобі й не на сміх людям Тепер вийшов я, бусурманище, А на бой страшний, на останній бой!» І, почувши те, Кирибеєвич Сполотнів лицем, як осінній сніг: Смілі очі йому затуманились, Проміж дужих пліч перебіг мороз, На вустах блідих заніміла річ... Ото мовчки обидва розходяться – І лицарський герць починається. Розмахнувсь тоді Кирибеєвич, Та й ударив він вперш Калашника, Та й ударив його посеред грудей, – Затріщала кість сильне-дужая, Похитнувсь Степан Парамонович; На широких грудях висів мідний хрест, А в ньому святі мощі з Києва, – І погнувся хрест, продавився в кість; Мов роса, звідтіль кров закапала. І помислив Степан Парамонович: «Чому бути є, те вже спевниться; Постою до кінця я за правдоньку!» От наважився, розмахнувся він, Зібрав силоньку до остатнього, Та й ударив він свого ворога У лівий висок зо всії руки. Застогнав юнак потихесенько, Захитавсь бояк, трупом з ніг упав; Простягнувсь-поліг на холодний сніг, На холодний сніг, наче сосонка, Наче сосонка в борі темрявім, Під смолястий пень та підотнута. Як те вбачив цар, Йван Васильович, Розгнівивсь гнівом, тупнув об землю, І насупив він брови чорнії; Наказав схопить крамаренка вмить И привести мерщій собі на очі. От промовив тут православний цар: «Одрікай мені щиру правдоньку, – Чи ти знарочна, чи ти знехотя Вбив на смерть мого слугу вірного?» Мого кращого бійця Кирибейовича?» «Я скажу тобі, царю праведний! Я опричника нарочито вбив, А за що, про що – не скажу тобі. Скажу богові лиш єдиному. Прикажи мене покарать на смерть, Втяти голову цю провинную; Тільки зглянься-но, з ласки царської, На вдову мою, дрібних діточок Та на двох моїх рідних братиків...» «Ой гаразд вчинив, добрий молодче, Запальний бояк, сину крамарський, Що по совісті давав одповідь. Молоду вдову і сиріточок Із скарбів своїх пошаную я, Двом братам твоїм від сього пак дня Даю воленьку продавать, скупать По широкому царству руському – І без мита ще, без оплатини. А ти сам іди, добрий молодче, На високе те місце карнеє І зложи свою буйну голову. Я сокиру дам нагострити – страх, Звелю катові вбратись хороше, В дзвін найбільший я накажу дзвонить, Аби знали всі люди чеснії, Що й ти милості в нас сподобився...» На майдані вже люд збирається, Сумовитий дзвін гуде, стогне, мов Всім голосячи лиху вістоньку. На високому місці карному У сорочці зверх кармазиновій, Золотим гуздем вгорі зап’ятій, Із сокирою найгострішою, Руки голі, знай, потираючи, Походжає кат собі весело, Бояка він жде ще й завзятого, – А лихий бояк, крамарський юнак, З родом-браттями вже прощається: «Ох ви, братики, друзі кревнії, Поцілуймося та обіймемось На остатні вже на розлучини. Уклонітеся Ользі Дмитрівні, Нехай менш вона побивається, Про мене змовчіть моїм діточкам. Уклонітеся хаті батьківській, Уклонітеся товаришам всім, В церкві божій самі помолітеся Ви за душу мою, душу грішную!» І скарали Степана Калашника Смертю лютою та ганебною, І безщасная голова його У крові на діл покотилася. Понесли його за Москву-ріку, И поховали там в полі чистому, Де аж три шляхи розіходяться: Тульський, Рязанський та Владимирський. І високий горб з землі скидали, І кленовий хрест зверх поставили. Вітри буйні тут віють, бавляться Над могилою безименною. Поуз неї йдуть люди добрії: Пройде сивий дід-перехреститься, Пройде дівчина – запечалиться, А пройде кобзар – зложить пісеньку... * * *Гей ви, хлопці вродливі, Кобзарі поштиві, Голоси знадливі! Красно починали – красно і кінчайте, Кожному по правді честь-шанобу дайте! Вельможному господарю – слава! І красуні добродійці – слава! И всьому люду хрещеному – слава!
|