Les poètes ressemblent aux ours, gui
se nourrissent en suçant leur patte.
Inédit1
|
Журналіст
Я радий, що недужі ви.
У світській метушні й завії
Високі вилітають мрії
З поетової голови.
Мінливі бачивши картини,
В дрібницях марних і пустих,
Як жертва загалу, він гине!
Коли йому серед утіх
Про творчі думати бажання?
Зате, яка ж то благодать,
Як небо здумає послать
Йому ув’язнення, вигнання
Або й хворобу затяжну:
Породить самоти страждання
Враз пісню ніжну й голосну!
Для нього муки – насолода,
Коли барвисто так горять...
... Ну, що ви пишете? Спитать
Дозвольте?
Письменник
Та нічого.
Журналіст
Шкода!
Письменник
Про що писати? Південь, схід –
Ви скрізь їх описи знайдете;
Юрбу картали всі поети,
Сім’ю хвалили, як і слід,
Душею в небеса злітали,
Мольби таємні посилали
NN, укоханій красі, –
І страшно остогидли всі.
Читач
Я в цьому однодумець щирий!
Хоч би от ваш журнал, сказать, –
Таж можна руки поламать! –
– Папір отой, по-перше, сірий!
Хоч, припустімо, й чистий він,
Та страшно все ж без рукавичок!..
А тих недоглядів, дрібничок!
А вірші – марний передзвін,
Слова без думки й почування,
Краси і змісту – ні сліда;
Даруйте ще й таке визнання:
Буває й з римами біда!
А в прозі? Всяк переклада!
Коли ж, буває, й попадуться
Там повісті на рідний лад,
То так і знай: з Москви сміються,
З дрібних чиновників підряд.
Кого ці автори малюють?
Де отакі розмови чують?
А може, це й траплялось їм –
Та не цікаве ж це нічим!
Коли ж бо на Русі широкій,
Шумиху змівши всю пусту,
Знайде в нас мова простоту
І голос пристрасті високий?
Журналіст
І я так само говорю.
Як ви, з обуренням без краю
Російські вірші я читаю.
Загляньте в критику мою.
Читач
Читав я – смішки газетярські
Про шрифт, про помилки друкарські,
Та злива натяків дрібна
На те, чого ніхто не зна.
Хоч би кого воно смішило!
Панове! В критиці такій
Не з жовчю змішане чорнило.
Лише з патьоками помий!
Журналіст
Що ж, і для присуду такого
Підстав є досить, це ясне.
Я б рад не лаятись, їй-богу,
Коли б не лаяно мене!
Хіба жалю у вас немає?
І нижче ж коло нас чита!
Не кожне вухо ображає
Різкого слова гострота!
Пристойність, добрий смак – умовні,
А всі ж дають нам гроші повні!
Повірте: долею нести
Нам дано нелегкі вериги.
Ось – прочитати мусиш ти
Всі ті дурниці, всі ті книги,
А нащо-бо? – Щоб вам сказать,
Що не потрібно їх читать!
Читач
Зате яке ж то раювання,
Як спочиває голова,
Коли і свіжа і нова
Вам річ потрапить до читання!
Та от, для прикладу візьмім,
Мій приятель: усе є в нього,
Єднає з розумом ясним
Він і співецький дар від бога.
Журналіст
Усе це так. Та лихо в чім?
Не до писань панам оцим!
Письменник
Про що писати? 6 хвилини,
Коли турбота в серці гине,
Натхнення розцвітає в нім,
Коли і серце, й розум повні,
І рими в силі невимовній,
Обравши непомильну путь,
Одна за одною пливуть.
Прекрасне золоте світило
В душі щасливій виплива,
На думи радісно і сміло,
Як перли, нижуться слова.
Тоді в майбутнього безодні
Поет з одвагою зорить,
І світ у мрії благородній
Навколо сяє і блищить.
Та ці чудні свої писання
На самоті читає вій –
І їх жбурляє без вагання,
Щоб розпалити свій камін.
Невже чуття оті безплідні,
Ті пориви дитячих літ
Мистецтво вдовольнити гідні?
Їх осміє, забуде світ...
Бувають і скорботні ночі:
Без сну горять і плачуть очі,
І серце біль німий стиска:
Холодна, тремтячи, рука
Жарку подушку обіймає,
Волосся острах підіймає;
Безумний, хоробливий крик
Клекоче в грудях – і язик
Палає у вогні нестями
Давно забутими словами;
Давно забута красота
В колишнім сяйві вироста,
У променистім ореолі;
В очах любов, в устах обман, –
І віриш знов їм мимоволі,
І радісно тривожать болі
Хтозна-коли зарослих ран. –
Тоді пишу. Диктує совість,
Пером сердитий водить ум:
Так родиться знадлива повість
Негласних діл, таємних дум;
Розпусти зимної картини,
Омани молодечих днів,
Що згинули серед пучини
Непереможних почуттів,
У битвах тайних та злостивих,
Між ошуканок чарівних,
У чорних сумнівах брехливих,
В брехливих радощах ясних.
Суддя незнаний, випадковий,
Зриваю сміло я покрови,
Що криють сором і порок,
Словами грізного докору,
Як гніву сповнений пророк.
Але гірких цих сторінок
Непідготованому зору
Я не наважусь показать...
Про що ж накажете писать?
Пощо з невдячною юрбою
У марний перекір ставать?
Щоб дати привід клеветою
Пророчий голос мій назвать?
Щоб сон збентежити дитині,
Ще пе отруєній донині,
Рядком спокусливим своїм
Та серця безумом палким?
ні! – Злочинно власне око
Я мрією не засліплю –
за таку ціну жорстоку
У вас я слави не куплю!
|