Не вір, не вір собі, поете молодий, Натхнення бійся, як недуги... Це – хвора маячня в душі твоїй палкій, Буяння мислі без потуги. То не дари небес: то кров твоя кипить, То надмір сили життьової... Себе в виру турбот наважся спопелить, Розлий отруєні напої! Чи трапиться тобі у заповітну мить Знайти в душі, давно безмовній, Те чисте джерело, що б’ється і шумить У простоті солодкій, повній, – Не дослухай його, не вір ти звукам тим, Нехай летять вони забуті: Рядком розміреним і словом крижаним Ти не розкриєш нам їх суті. Чи туга зарида в душевній глибині, Чи пристрасть зашумить грозою, – Ти до людей не йди на грища їх гучні З шаленицею запальною. Не принижай себе. Соромся торгувать То гнівом, то слухняним сумом, І гній душевних ран гордливо виставлять На дивування недоумам. Навіщо знати нам, чи ти страждав, чи ні, І що твої нам хвилювання, Що давніх, юних літ надії навісні І розуму гіркі визнання? Поглянь: святкуючи, юрба людська іде Своїми звичними шляхами; Турботи і сліда не вгледиш ти ніде, Очей, затьмарених сльозами. А ти подумай лиш: чи є з них хоч один, Тяжким ударом не підтятий, Хто не дійшов із них завчасно до сивин Без злочину чи без утрати? Повір: для них смішний твій плач і жар в очах, Твій спів з докором монотонним, Мов трагік той, актор з рум’янцем на щоках, Що потряса мечем картонним.
1 «Яке діло нам, кінець-кінцем,
до грубої гавкотні всіх отих галасливих шарлатанів, торговців пафосом і майстрів пишномовності, і всіх паяців, що танцюють на фразі?» О. Барб’є (франц.).
|