Шумує буйний Рим... арена вся гримить Від оплесків гучних, у захваті єдина, – А він – уражений – безмовно він лежить, У крові і в пилу дрижать його коліна... Даремно кличе він до жалощів юрбу: І володар на час, і раб його сенатор Вінчають усміхом звитягу і ганьбу... Що знатним і юрбі упалий гладіатор? Актор освистаний – він марно шле мольбу! І кров його тече – останні вже хвилини Мелькають – близько смерть... І він думками лине У рідну сторону... Шумить ясний Дунай, І кревні люди там, далекий, вільний край; Він бачить – у сім’ї, на тихомирнім лоні, Там батько простяга старі свої долоні І сина заклика, опору ветхих днів, І діток бачить він, що ніжно так любив... Чекають там його – і здобичі, і слави... Дарма! Нещасний раб, мов звір той лісовий Він згинув, римлянам розпусним для забави... Прощай, життя земне і люде рідний мій! Так само й ти, Європо, що була Для мрійників зразком і сонця, і тепла, В могилу клонишся сумною головою, Безсила в боротьбі вагань і дум тяжких, Без віри, без надій – на горе і на сміх Дитячою оганьблена юрбою! Уже конаючи, звернула погляд ти З зітханням, сповненим печалі, На дні, коли могла ти радісно цвісти, На юність, що її ти знапастила в шалі Отруйних мудрощів, пороку й суєти: В жадобі заглушить останніх днів страждання Ти пильно слухаєш пісні старовини, Про рицарські часи лункі оповідання, Гірких облесників невірогідні сни.
1 Я бачу перед собою повергненого гладіатора... Байрон (англ.).
|