|
Люблю я пасма синіх гір, Коли з-за них в незмірну шир, Неначе метеор ясний, Спливає місяць золотий, Владар найкращих дум співця, Найкращий перл того вінця, Що небо чисте горде ним, Як цар земний – вінцем своїм. Іще палає сонця жар, Освітлюючи ребра хмар, І місяцеві відступить Усе не хоче він блакить; Та скоро захід погаса... Панує місяця краса. Хмарок прозорчаста імла Чоло йому оповила, – Оце і вся його чалма, Убору ж іншого нема. – Хто не стрічав ночей таких В степах чи серед гір стрімких? Раз у такій голубизні Я мчавсь на бистрому коні В простори радісних долин, Як вітер, вільний і один. Туманний місяць і мене, Й коня мого, і все земне Сріблястим блиском обсипав: Я чув, як кінь мій трепетав, Як пружним скоком від землі Він одривався в свіжій млі; І я в чудеснім забутті Всі рухи сковував свої, І з ним себе хотів я злить, Щоб ще прудкіше нам летіть; І довго линув так мій кінь... Та глянув я у далечінь: Все так же місяць там сіяв. Мені, здалось, він дорікав Холодним поглядом ясним, Що чоловік з конем своїм Обладу мовчазних степів У нього відібрать хотів!
|