|
Хто б ти не був, смутний сусіде мій, Люблю тебе, як друга юних мрій, Товаришу мій у в’язниці, Хоч долі вирок нас і розлучив, Тепер – камінним муром розділив, Надалі – млою таємниці. Як сяєво вечірньої зорі. Рум’яно догоряючи вгорі, Привіт мені свій посилає, І, спершись на рушницю, вартовий, Спогадуючи вік свій молодий У мріях, стоячи, дрімає, – Тоді, чолом припавши до стіни, Я слухаю, як, ніби з далини, Пісні твої об камінь б’ються. Про що вони? – не знаю, тільки мук В них відголос, і вряд по звуку звук, Мов сльози, тихо ллються, ллються. І давніх літ надії та любов У серці в мене оживають знов, І думи, ніби птиці, в’ються, І палить пристрасть віддихи грудей, І кров кипить – і сльози із очей, Як звуки ті, все ллються, ллються.
|