|
Хто б ти не був, сусідо мій сумний, Люблю тебе, як друга літ коханих, – Тебе, товаришу нежданий по кайданах! Хоч долі жарт лукавий, навісний Мене навіки роз’єднав з тобою – Тепер муром, а потім таїною. Коли, бува, вечірньої доби Крізь грати ці, немовби на прощання, Вмираючи, несе мені вітання Світ сонячний, рожевистий, слабий, І вартовий, обпершись на рушницю, Дріма, гадаючи про давнюю билицю, – Тоді, чоло схиливши ік стіні, Я слухаю – і в тиші мовчазливій Лунають ясно твої співи; Об чім вони – не знаю, а сумні, Повнісінькі нудьги й тяжкого лиха, Як сльози, ллються, ллються стиха. І молодощів образ дорогий Мені зрина, як чарівная мрія, Скриляється закохана надія, І вибуха знов полум’я жаги, Та кров кипить, – а із очей чергою, Як одгуки, сльоза ллє за сльозою!
|