Радіє бучно Рим, в оваціях гримить, Біснується, гуде арена безупинно. А він – розтерзаний – німуючи лежить, У крові та багні судомляться коліна... І погляд – ще живий! – явля саму мольбу, Та тимчасовець той і прихвостень сенатор Давно все зважили: звитягу та ганьбу... Пощо вельможним їм сірома гладіатор, Обсвистаний актор, що розважав юрбу?.. А кров усе тече – і час останній скоро, І враз в його душі уяви промінь хорий Шалено замигтів... Ось плескотить Дунай... А ось і отчий край, щасливий вільний край. І бачить він: сім’я зібралась на осонні, Вітець його простяг спрацьовані долоні І кличе, щоб підміг в час немочей лихих... І діток бачить він – кровиночок своїх. Чекають всі його – із здобиччю, у славі... Дарма – мерзенний раб – він впав заради гри. Бо хто він для юрби? – Лише пуста забава... Мій краю, ти прости за цей цинічний Рим!.. О, світе європейський, так і ти Колись був за взірець високої мети, Поганьблений, тепер схилився головою У гріб, в могилу, в тлін – бо в боротьбі вагань Все розгубив. З твоїх дитячих поривань Сміються всі. Ти вкрив себе ганьбою! Й перед кінцем своїм ти погляди звернув, Зітхаючи, немов під гнітом, На юність радісну, здорову і міцну, Яку давним-давно для виразки просвіти, Заради гордощів від себе відчахнув. В надії вгамувать останніх мук страждання, Вслухаєшся щораз в пісні старовини, У рицарських часів легенди і сказання – Глузливих прихвостнів невірогідні сни.
|