|
В морі царевич купає коня, Чує: «Я ждала цього тебе дня!» Пирхає кінь, ці почувши слова, Бризкає, плеще і вдаль відплива. Чує царевич: «Я царська дочка! Ніч у нас буде, як схочеш, палка!» От забіліла рука із води, Ловить за шовк золотої узди. Юна з’явилась по тім голова, В косу морська заплелася трава. Очі блакитні жагою горять, Бризки на шиї, як перли, тремтять. Мислить царевич: «А! Ось ти яка!» Косу хапає ловецька рука. Держить рука, безутомна й пружна, – Плаче і молить, благає вона. Витязь до берега сміло пливе, Друзів своїх закликає й зове: «Сходьтеся, браття, вояцька сім’я! Гляньте, як здобич тріпоче моя! Чом же ви стали, німуючи, там? Вроду таку вперше бачити вам!» Та оглянувся царевич в той час – Погляд щасливий у нього погас. Бачить він з дивом потвору морську, Дивну й химерну, на мокрім піску; Хвіст, як гадючий, у неї блищить, І завмирає, і страшно тремтить; Піна струмками збігає з чола, Очі смертельна отінює мла. Руки хапають пісок і кушир, Шепчуть уста незбагненний докір... Їде царевич, а сум навздогін... Царську дочку пам’ятатиме він!
|