|
На світські окови, На сяйво томливого бала Степи і діброви Вкраїни вона проміняла. Та півдня ясного Вона зберегла ще приміту Серед крижаного, Серед безпощадного світу. Немов зоряниці Вкраїнських небес непогасних, Тремтять таємниці В устах її ніжно-прекрасних. Мов обрії сині, Очиці її променисті, Мов вітер пустині. Палкі її пестощі чисті. І стиглої сливи Рум’янець на щічках пушистих, І сонце манливе У кучерях гра золотистих. І маючи строгу Сумної вітчизни удачу, В надію на Бога Таїть вона віру дитячу; Мов плем’я те рідне, В чужих не прохає підпори, Спокійно і гідно Все стерпить, – і зло і докори. Від згубного зору В ній хіть не палає взаємно, Полюбить не скоро, Зате не розлюбить даремно.
|