|
Між синіх рівнин океану, Ледь зійдуть зірки в небесах, Летить корабель таємничий, Летить на усіх парусах. Від вітру не хиляться щогли І боцманські дудки мовчать; Лиш грізно у люках відкритих Чавунні гармати стирчать. Не видно на ньому команди, Не світять сигнальні вогні, Та скелі, й мілини підводні, І бурі йому не страшні. Є острів на тім океані – Похмурий і голий граніт; Похований там імператор, Що мріяв скорити весь світ. Без свідків і почестей жодних В холодну могилу він ліг. Ще й брилу гранітну поклали, Щоб встати з труни він не міг. Та в час його смерті гіркої, – Річниця коли настає, – До берега острова тихо Нічний корабель пристає. З могили тоді імператор При світлі непевному зір З’являється раптом; на ньому Звичайний похідний мундир. І руки схрестивши на грудях, (Така в нього звичка, мабуть, ) Іде, і стає до штурвала, І швидко рушає у путь. До Франції він поспішає, Де в розпалі дій бойових Залишив наступника-сина, Залишив гвардійців своїх. І тільки-но берег жаданий На обрії забовванить, Палають вогнем його очі І серце у грудях тремтить. У тиші нічній імператор До берега прямо пливе. Соратників голосно кличе І маршалів грізно зове. Та сплять гренадери вусаті, На Ельбі скінчивши похід, Під снігом холодним Росії, В спекотних пісках пірамід. І маршали кличу не чують: Загинув з них дехто в бою І зрадили інші підступно, Запродавши шпагу свою. І тупнувши в землю із гнівом На братство своє бойове, Він довго край берега ходить І голосно знову зове. Він кличе любимого сина, Опору в своїй боротьбі; Йому обіцяє півсвіту, А Францію – тільки собі. Та в розквіті сил і надії Захворів і згас його син. І довго, чекаючи марно, Стоїть імператор один. Стоїть він і тяжко зітхає, А ночі кінчається строк... І капають сльози гарячі З очей на холодний пісок. Тоді на самотній вітрильник Понуро бреде наздогад І, гірко махнувши рукою, Рушає печально назад.
|