|
По синіх валах океану, Лиш зорі зійдуть в небесах, Летить корабель одинокий, Летить він на всіх парусах. Там щогли не гнуться високі, І флюгери втихли на них, І в люках націлено жерла Чавунних гармат мовчазних. Не чути на нім капітана, Не видно матросів на нім; Та що йому скелі й мілини, Що бури для нього і грім! Є острів на тім океані – Граніт в самотині хмурній; На острові тім є могила, Лежить імператор у ній. Лежить він без почестей бранних, Над ним лиш піски й валуни, І недруги камінь поклали, Щоб встати не міг він з труни. І в час його скорбної смерті, Як ніч новорічна проб’є, До берета тихо, до взгір’я, Один корабель пристає. З могили встає імператор, Прокинувшись зо сну для мук; На нім капелюх троєкутний І сірий походний сюртук. Він схрещує руки могучі, В очах затаївши печаль, Іде, до стерна він сідає, І швидко відчалює вдаль. Він лине у Францію милу, Де кинув свій трон у бою, Де кинув єдиного сина І гвардію славну свою. Лиш землю кохану угледить В імлі, за нічним рубежем, – Ізнов його серце тріпоче І очі палають вогнем. На берег ступає широко, І, ставши між скель кам’яних, Соратників голосно кличе, І маршалів кличе своїх. Та сплять вусачі-гренадери, Де Ельби звивається слід, Під снігом холодним Росії, В гарячих пісках пірамід. І маршали кличів не чують: Одні полягли у бою, А інші насміли продати По-зрадницьки шпагу свою. І тупнувши в землю ногою, По березі він мовчазнім Ходою невпинною ходить І голосом кличе гучним. Він кличе коханого сина, Надію в зрадливій судьбі; Йому обіцяє півсвіта, А Францію тільки собі. Та в розквіті юної сили Погас його царственний син, І довго, в чеканні на нього, Стоїть імператор один, – Стоїть він і тяжко зітхає Всю ніч, аж до ранніх зірок, І капають сльози пекучі З очей на холодний пісок. І знов за стерно він береться На дивнім своїм кораблі, Рукою махнувши, рушає Назад у холодній імлі.
|