|
На північ кваплячись в негоду Із теплих і чужих країн, Тобі, Казбек, сторожче сходу, Мандрівник, я приніс уклін. Чалмою білою з праднини Похмурий вид повито твій, І гомін гордої людини Твій не порушить супокій. Та серця тихого моління Ці скелі хай би віднесли В твоє надзорне володіння, До трону вічного Али. Молю, хай зійде тінь під скелі В палючий діл, де шлях курить, Щоб я у кам’яній пустелі Ополудні міг відпочить. Молю, щоб буря не здогнала, У бойове б’ючи вбрання, В щілині темного Дар’яла Без сил мене й мого коня. Та є іще одне бажання! Як висловить його мені! Що, як мене від дня вигнання Забуто в рідній стороні? Чи й досі там мене чекають? Чи давній стріну я привіт? Чи друзі і брати впізнають Страждальця після довгих літ? А чи поміж могил холодних Я наступлю на рідний прах Тих добрих, чулих, благородних, З якими в юних знавсь літах? О, коли так! Нехай загину, – Казбек, засип мене мерщій І без жалю під хуртовину Мій прах в ущелині розвій!
|