|
На північ їдучи далеку Із теплих та чужих сторін, Кавказу вартовий, Казбеку, Тобі складаю я поклін. Вповиті білою чалмою Чоло і вид старечий твій, І не торкне твого спокою Людини гордий неспокій. Та серця тихого моління Хай скелі віднесуть твої До ніг Алли, у край проміння, Де грають зоряні рої. Хай прохолоду день постеле, Молю, на жовтий пил доріг, Щоб я у спаленій пустелі На камені спочити міг. Молю, щоб буря не спіткала У громі й бойовім огні В тісних ущелинах Дар’яла Мене на змученім коні. Та єсть іще одне бажання, Душа тремтить... Як оповім? Що, коли я за дні вигнання Забутий у краю своїм? Чи стріну там тісні обійми, Колишній чи знайду привіт, І як братерство давнє прийме Товариша забутих літ? Чи вже серед могил холодних Я наступлю на кості тих Палких, веселих, благородних, Що мій ділили юний сміх? О, коли так, мерщій снігами, Казбеку, замети – молю – І порох мандрівний світами Розвій без серця і жалю.
|