Як часто в натовпі барвистій метушні
Коли переді мною, наче уві сні
Під шум музик і танців тряску,
Під шепіт раз затверджених розмов
Спливають люди, привиди немов,
І їх пристойні зовні маски.

Коли ж торкаються холодних рук моїх
Спокійні руки тих красунь міських,
Які давно вже осміліли,
Неначе поринаючи в їх блиск і суєту,
Голублю я в душі єдину мрію, ту,
Що в юнь далеку відлетіла.

Коли ж як-небудь удається хоч на мить
Забутись, – в спогадах у сонячну блакить
Лечу я вільним, вільним птахом.
І бачу я себе ще хлопчиком малим,
Мій рідний край, високий панський дім
І сад з теплицею під дахом.

У зелені трави дрімає синій став,
За ним – село, а там неначе встав
Туман легенький над полями.
В алею темну я іду, а крізь гілля
Вечірній промінь пробивається здаля
І жовте листя під ногами.

І ось я риси в пам’яті ловлю,
І думаю про неї, і люблю,
Люблю і в мріях поглинаю
її очей привабливу блакить
З усмішкою, що мов зоря горить
Уранці над співучим гаєм.

І я один, володар власних дум,
Сиджу годинами, поринувши у сум,
І пам’ять, що жива понині.
У сумнівах я думаю над тим,
Що я, мов острів в просторі морськім,
Цвіту у водяній пустині.

Коли ж, отямившись, обман узнаю свій,
І гамір натовпу обірве низку мрій,
І зашумлять веселі гості,
О, як же хочеться мені, як і раніш,
їм в очі кинути тяжкий залізний вірш,
Облитий гіркотою злості.
Євген Яценко2003