Як часто в натовпі барвистій метушні Коли переді мною, наче уві сні Під шум музик і танців тряску, Під шепіт раз затверджених розмов Спливають люди, привиди немов, І їх пристойні зовні маски. Коли ж торкаються холодних рук моїх Спокійні руки тих красунь міських, Які давно вже осміліли, Неначе поринаючи в їх блиск і суєту, Голублю я в душі єдину мрію, ту, Що в юнь далеку відлетіла. Коли ж як-небудь удається хоч на мить Забутись, – в спогадах у сонячну блакить Лечу я вільним, вільним птахом. І бачу я себе ще хлопчиком малим, Мій рідний край, високий панський дім І сад з теплицею під дахом. У зелені трави дрімає синій став, За ним – село, а там неначе встав Туман легенький над полями. В алею темну я іду, а крізь гілля Вечірній промінь пробивається здаля І жовте листя під ногами. І ось я риси в пам’яті ловлю, І думаю про неї, і люблю, Люблю і в мріях поглинаю її очей привабливу блакить З усмішкою, що мов зоря горить Уранці над співучим гаєм. І я один, володар власних дум, Сиджу годинами, поринувши у сум, І пам’ять, що жива понині. У сумнівах я думаю над тим, Що я, мов острів в просторі морськім, Цвіту у водяній пустині. Коли ж, отямившись, обман узнаю свій, І гамір натовпу обірве низку мрій, І зашумлять веселі гості, О, як же хочеться мені, як і раніш, їм в очі кинути тяжкий залізний вірш, Облитий гіркотою злості.
|