|
Як часто у юрбі строкатій, гомінкій, Коли при сяйві свіч, немов крізь сон який, Під танці й музику невпинну, Під дикі шепоти заучених розмов, Мелькають образи людей бездушних знов, В пристойну прибраних личину; Коли торкаються холодних рук моїх З недбальством сміливим принадниць городських Давно безтрепетні вже руки, – Пірнувши зовні весь в їх блиск і суєту, Плекаю мрію я тоді в душі святу, Загиблих років чисті звуки. Коли ж удасться десь хоч би на мить мені Забутись, – пам’яттю в старі недавні дні Лечу, мов вільна, вільна птиця; І бачу я себе знов хлопчиком малим, І рідне все кругом: високий панський дім, І сад, і кинута теплиця; Дрімає сонний став в зеленій гущині, А за ставком село димить, – і вдалині Встають тумани над полями. В алею темну я вступаю: крізь гілки Ллє вечір промінь свій, і золоті листки Там шелестять попід ногами. І душу дивний сум поймає знов мою: Про неї мрію я, і плачу, і люблю. Люблю я сам своє видіння З очима, повними небесного вогню, З рожевим усміхом, немов новому дню З-за гаю сонце шле проміння. Так царства дивного могутній володар – Сидів я довго сам серед своїх примар, І пам’ять їх жива і нині Під бурею тяжких думок і почуттів, Мов свіжий острівець серед морських валів, Цвіте на вогкій їх пустині. Коли ж, отямившись, ману я пізнаю, І шум юрби зляка ясну мару мою, Що тут була б для всіх чужою, – О, як же хочу я спинить веселість їх І в вічі кинуть їм залізо слів моїх, Облите злістю й гіркотою!..
|