|
Як часто в натовпі, в безладній метушні, Як на моїх очах немовби у півсні, Під гук музики безупинний, Під шепіт навісний заучених речей Рябіють постаті набридливі людей, Пристойні і тупі личини; Як дотикаються холодних рук моїх Недбало й сміливо вродливиць городських Віддавна нетремтячі руки, – В кружінні зграйному на око я тону, А сам викохую я мрію осяйну І чую літ минулих звуки. А як забудуся хоч на коротку мить, Щезає все кругом: душа моя летить, Мов птах із хатньої темниці... І я уже дитя, і бачу в сні моїм Місця укохані: високий панський дім, Сад і занедбані теплиці. Травою, куширем поріс широкий став, А по той бік село, і над ланами встав Туман, туман, де скинеш оком. В алею входжу я; крізь дерева горить Вечірня заграва, і жовтий лист шумить Під боязким і тихим кроком. А туга налягла на душу вже мою, Про неї мислю я, і мрію, і люблю, Люблю її, моє маріння, З очима ясними, мов огнева блакить, З рожевим усміхом, мов усміх верховіть У сяйві першого проміння. Держави дивної всесильний володар, Я довго так сидів – і не минув той чар: Я ще живу в моїй омані Під бурями жаги та сумнівів-борінь, Як свіжий острівець між водяних пустинь У неогляднім океані. Коли ж прокинусь я і видиво ясне Під гамір натовпу розвіється й майне, Непрошене і незбагнуте, – Як хочеться мені стлумити радість їм І в очі кинути їм віршем сталевим, Гірким від жовчі і отрути.
|