|
Затертий натовпом в строкатому вбранні, Коли, немов крізь сон, з’являються мені І знов зникають щохвилини При звуках музики, при шепоті пліток Бездушні образи, позичені на строк, – Добропорядності личини, Коли торкаються холодних рук моїх З недбалістю красунь розбещених міських Безтрепетні й сміливі руки, – Я зовні віддаюсь їх блиску й суєті, Ховаючи в душі незаймані, святі Минулих літ ледь чутні звуки. І тільки-но на мить я думкою втечу У світ юнацьких мрій, то пам’яттю лечу В маєток наш, як вільна птиця; Я жив там ще дитиною. А втім, Все пам’ятаю я: високий панський дім, Тут – сад тінистий, там – теплиця. Укритий ряскою, дрімає наш ставок, А за ставком село куриться – і димок Туманом стелиться полями. Проміння сонячне мереживо плете У сутінках алей. І листя золоте Шурхоче сухо під ногами. І давніх почуттів я відгомін ловлю: Я згадую тебе, я плачу і люблю, Люблю тебе, дитяча мріє, З очима, повними лазурі, мов моря, З рожевим усміхом, як вранішня зоря, Що десь за гаєм пломеніє. Так – царства дивного володар – я один Провів багато радісних годин, І пам’ять їх жива донині Під гнітом пристрастей і сумнівів тяжких, Як свіжий острівець, що поміж хвиль морських Цвіте відважно в самотині. Коли ж, отямившись, обман я впізнаю, І регіт натовпу замріяність мою Зганьбить з розв’язністю пустою, Як хочеться мені віддячить за плітки, Зухвало кинувши у очі ці рядки, Облиті злістю й гіркотою!..
|