Од рідної гілки листок одірвався зелений,
І полем підніс його вихор жорстокий, шалений;
Засох і зів’яв він од холоду, спеки і горя;
І от, як вигнанець, домчав він до Чорного моря.

На березі моря чинара стоїть молодая,
Їй вітер шепоче і стан їй гнучкий обнімає;
На вітах зелених казкові гойдаються птиці,
Співають про чари царівни – морів чарівниці.

Й листок пригорнувся до корня красуні чинари...
І дощ його мочить, і в небі вирують злі хмари.
І так він благає: «Я бідний листочок, одірваний, хворий,
Зарані дозрів я і виріс в отчизні суворій...

Давно без мети я самотній блукаю по світу,
Засох я без тіні, не знаючи сну і привіту.
Прийми ж подорожця між листя, мов добрая мати!
Немало я знаю казок, що уміють людей чарувати».

«Нащо ти мені?! – промовляє байдуже чинара, –
Ти зжовк і в пилу, – і синам ти моїм не до пари.
Ти бачив багато. Та що в тім?! Казок я не хочу, дурниці,
Мій слух натомили давно чарівничії птиці.

Іди собі геть, мандрівниче, тебе я не знаю!
Я – сонця жона, лиш для нього я квітну і сяю.
По небу я віти розкрилила тут, на просторі,
Коріння ж моє обнімає холоднеє море...»
Володимир Сосюра?