Од рідної гілки листок одірвався зелений, І полем підніс його вихор жорстокий, шалений; Засох і зів’яв він од холоду, спеки і горя; І от, як вигнанець, домчав він до Чорного моря. На березі моря чинара стоїть молодая, Їй вітер шепоче і стан їй гнучкий обнімає; На вітах зелених казкові гойдаються птиці, Співають про чари царівни – морів чарівниці. Й листок пригорнувся до корня красуні чинари... І дощ його мочить, і в небі вирують злі хмари. І так він благає: «Я бідний листочок, одірваний, хворий, Зарані дозрів я і виріс в отчизні суворій... Давно без мети я самотній блукаю по світу, Засох я без тіні, не знаючи сну і привіту. Прийми ж подорожця між листя, мов добрая мати! Немало я знаю казок, що уміють людей чарувати». «Нащо ти мені?! – промовляє байдуже чинара, – Ти зжовк і в пилу, – і синам ти моїм не до пари. Ти бачив багато. Та що в тім?! Казок я не хочу, дурниці, Мій слух натомили давно чарівничії птиці. Іди собі геть, мандрівниче, тебе я не знаю! Я – сонця жона, лиш для нього я квітну і сяю. По небу я віти розкрилила тут, на просторі, Коріння ж моє обнімає холоднеє море...»
|