|
З дубової гілки зірвався листочок незнаний І в степ покотився, суворими бурями гнаний, Засох і зів’яв він од холоду, спеки і горя І от докотивсь наостанку до Чорного моря. Край Чорного моря чинара розкидала віти, І вітер літає до неї в гіллі гомоніти; На вітті зеленому райські гойдаються птиці, Співають пісень їй про славу морської цариці. І кволий мандрівець до кореня їй припадає, З глибокою тугою захисту молить-благає, І каже їй так: «Я дубовий листочок нещасний, В суворому краї розцвів та й опав я дочасно. Давно я світами без цілі блуджу самотою, Засох я від спеки, зів’яв я без сну й супокою; Укрий подорожнього в шату свою смарагдову, За те не одну я повім тобі повість чудову». «Нащо ти мені? – молода йому мовить чинара. – Ти жовтий, зів’ялий і листю моєму не пара. Ти світу набачивсь? Та що ті казки і билиці? Мені надокучили співи і райської птиці. Іди собі далі, мандрівче, тебе я не знаю, Я в пестощах сонця, для нього живу й процвітаю; І віття своє підіймаю у небо просторе, А корінь мій миє студеною хвилею море».
|