|
Од рідної гілки дубовий листок одірвало, І в степ закотило, й жорстокою бурею гнало; Зів’яв і засох він від холоду, спеки і горя І ось докотився, нарешті, до Чорного моря. Край Чорного моря чинара стоїть молодая; Шепочеться вітер із нею й гілля їй торкає; На гіллі зеленому райські гойдаються птиці; Співають про вроду урочу морської цариці. Мандрівник підбився під корінь чинарі високій, Притулку на час він благає у тузі глибокій І так він говорить: «Дубовий листочок я хворий, Дочасно я зріс і дозрів у вітчизні суворій. Один без притулку блукаю по світу давно я, Засох я без тіні, зів’яв я без сну та спокою. Сховай же прибульця у листі своїм смарагдовім, Багато я знаю бувальщин чудних і чудових». «Навіщо мені ти? – йому відмовляє чинара. – Ти пилом прибився й синам моїм свіжим не пара. Ти бачив багато – та що там твої небилиці! Давно вже і райські мені надокучили птиці. Іди собі далі, мандрівче, тебе я не знаю! Я з сонцем кохаюсь: для нього живу й розцвітаю; По небу я віти розкинула тут на просторі Й купаю коріння своє у холодному морі».
|