|
З печаллю я дивлюсь на наше покоління: Його майбутнє темне і сумне! Тим часом в сумнівах, без діла, без стремління Його порожня молодість мине. Ще змалечку зазнали ми огуди За помилки батьків, за їх зухвалий злет. Життя дратує нас, як рівний шлях в нікуди Або розтягнутий бенкет. До зла й добра однаково байдужі, Ми рано в’янемо без спроби боротьби, Бо перед силою хирляві та недужі, А перед владою – покірливі раби. Так чахлий плід, дозрілий передчасно, Чий смак і вигляд не привабить нас, Висить між квітами, що розпустились рясно, І час їх розквіту – його падіння час! Безплідністю наук ми розум засушили, Сховавши заздрісно від друзів і близьких Нікчемні залишки розтраченої сили, Думок, надій і пристрастей своїх. Ледь доторкнулись ми до чаші насолоди, Та чистоти ми тим не зберегли. З житейських радощів, із кожної нагоди Ми кращий сік поспішно здобули. Мистецькі витвори, поезії перлини Солодким захватом наш розум не п’янять. Звичайні почуття, властиві для людини, В душі, неначе скарб, навчились ми ховать. Ненависть і любов в її глибинах скрито. Не здатні ми до жертв за почуття свої. І холод у душі царює цілковито, Коли вогонь кипить в крові. І предків буйних не приваблюють забави, Їх добросовісна розпуста нам нудна. До гроба ми йдемо без щастя і без слави, Хоч і не наша тут вина. Похмурим натовпом, без злету і падіння, Ми пройдемо свій шлях у визначений строк, Не кинувши вікам ні гідного творіння, Ні генієм народжених думок. І прах наш в запалі судді й громадянина Потомок скривдить парою рядків: Дошкульним насміхом обдуреного сина Із марнотратників-батьків.
|